Понеділок минає в трансі — леґо, макарони з сиром, тиха година, басейн — але під вечір я вже готова провести серйозне дослідження. Я приймаю душ, мию голову й надіваю один із найкращих нарядів Керолайн — легку блакитну сукню міді з чудовими білими квітами. Потім проходжу милю містом до The Raconteur — місцевої незалежної книгарні «Оповідач».

Я не чекала, що понеділковим вечором тут буде так велелюдно — якийсь місцевий автор саме закінчив щось декламувати, настрій навколо святковий, немов на вечірці. Люди попивають вино з пластикових стаканчиків і їдять шматочки пирога з крихітних паперових тарілочок. До відділу виховання дітей мені доводиться проштовхуватися крізь натовп, але ця веремія дуже доречна: я б не хотіла, щоб продавці книгарні хапали мене за поли й пропонували свою люб’язну допомогу. Якби вони почули, що я шукаю, то подумали б, що я божевільна.

Вибираю кілька книжок і виходжу через задні двері у велике цегляне патіо — переповнену кав’ярню, оповиту мерехтливими різдвяними вогниками. Тут є невеличкий бар, де продають закуски й напої, а дуже серйозна дівчина-підліток у комбінезоні сидить на барному табуреті з акустичною гітарою і співає Tears in Heaven («Сльози на небесах»). Ця пісня завжди викликає в мене спогади про панахиду по моїй сестрі. Вона входила в плейліст, який крутився по колу. Ця пісня постійно підкрадається до мене в супермаркетах і ресторанах і, хоч я чула її вже тисячу разів — завжди змушує плакати. Але версія цієї дівчини світліша, ніж оригінал Еріка Клептона. Мабуть, завдяки її юному віку пісня звучить майже обнадійливо.

Підходжу до барної стійки й замовляю кухоль чаю з тістечком і аж потім розумію, що в мене не вистачить рук, щоб усе це кудись віднести. До того ж усі столики зайняті й ніхто не збирається їх звільняти найближчим часом, тому просто не вірю у свою удачу, коли помічаю Адріана, який сидить сам за столиком на двох, читаючи роман із серії «Зоряні війни».

— Можна приєднатися?

І це кумедно, але цього разу він не впізнає мене — принаймні не відразу, і не в пречудовій сукні Керолайн за 500 доларів.

— Так! Звичайно! Меллорі! Як справи?

— Я не думала, що тут буде так людно.

— Тут завжди повно людей, — каже Адріан. — Це третє найгарячіше місце в Спрінґ-Бруці.

— А які інші два?

— Само собою, перше — це «Фабрика чизкейків». А друге — шведський стіл гарячої їжі в супермаркеті Wegmans. У нас не дуже різноманітне нічне життя.

Дівчина з гітарою доспівує «Сльози на небесах» під ріденькі оплески, але Адріан плескає в долоні довго й голосно, аж вона кидає в наш бік роздратований погляд.

— Моя кузина Габріела, — пояснює він. — Їй лише п’ятнадцять, ти можеш у це повірити? Вона прийшла сюди з гітарою, і її взяли на роботу.

Габріела нахиляється ближче до мікрофона й каже, що тепер переходить на пісні Beatles, а потім починає співати милу кавер-версію Blackbird («Чорний дрізд»). Я дивлюсь на книжку, яку читає Адріан. На обкладинці Чубакка, який стріляє лазерами в роботів, а заголовок надрукований величезними літерами, вкритими сріблястою фольгою: «Помста вукі».

— Щось цікаве?

Адріан знизує плечима.

— Це ж не канон. Тому вони дозволяють собі багато відсебеньок. Але якщо тобі сподобалась «Помста евока», то й ця зайде.

Я не можу втриматись і починаю сміятись.

— Ти справді особливий. Схожий на ландшафтного дизайнера. Із флоридською засмагою і брудом під нігтями. Але виявляється, що ти хлопець із заміського клубу, ще й фанат «Зоряних війн».

— Я ціле літо вириваю бур’яни. Тож потребую хоч якихось ескапістських розваг.

— Розумію. З цієї ж причини я дивлюсь канал Hallmark.

— Серйозно?

— Без жартів. Передивилась усі п’ять сезонів «Вона спекла вбивство». І я не кожному про це розповідаю, тож довіряю тобі зберігати це в таємниці.

Адріан зображує хрест над серцем.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — обіцяє він. — А які книжки ти читаєш?

Але мені не треба відповідати на це запитання, бо мої книжки вже на столі, й Адріан може прочитати на корінцях: «Психологія аномальної дитини» й «Енциклопедія надприродних явищ».

— То ось як ти розслабляєшся після довгого дня нянькування?

— Якби я тобі розповіла, чому я читаю ці книжки, ти б точно подумав, що я божевільна.

Адріан загортає «Помсту вукі» й відкладає її вбік, приділяючи мені свою повну й неподільну увагу.

— Усі мої улюблені історії починаються саме з таких попереджень, — каже він. — Розкажи мені все.

— Це справді довга історія.

— А мені не треба нікуди йти.

— Я тебе попереджаю. Книгарня може зачинитись, перш ніж я закінчу.

— Починай із самого початку і не пропускай жодної деталі, — каже він. — Ніколи не знаєш, що може виявитись важливим.

Отож я розповідаю йому про свою співбесіду з Макс­веллами, про гостьовий котедж, про те, як ми з Тедді проводимо день. Описую еволюцію малюнків Тедді й дивні розмови, які відбуваються в його спальні. Переказую йому свої бесіди з Міці й Максвеллами. Я запитую, чи знає він історію про Енні Барретт, і він запевняє, що кожна дитина в Спрінґ-Бруці знає історію про Енні Барретт. Очевидно, що вона — такий собі місцевий бабай, який чигає на дітей, що вночі блукають лісом.

І після майже годинної розмови (а також після того, як його кузина спакувала свою гітару й пішла додому, після того, як усі навколишні столики спорожніли й у закладі залишились тільки ми з Адріаном і працівники кав’ярні, які витирають столи) я лізу в сумку й демонструю останнє відкриття — малюнки зі сміттєвого контейнера.

Адріан вражено гортає картинки.

— Ти кажеш, що їх намалював Тедді? П’ятирічний Тедді?

— Цей папір з блокнота для малювання Тедді. І мені чути, як він малює в спальні. Потім у нього всі пальці в графіті. Єдине, що спадає на думку, — це… Я стукаю по «Енциклопедії надприродних явищ». Може, він приймає чиїсь повідомлення. Може, це дух Енні Барретт.

— Ти думаєш, що Тедді одержимий?

— Ні. Це не те, що у фільмі «Екзорцист». Енні не намагається зруйнувати душу Тедді чи заволодіти його тілом. Вона просто хоче позичити його руку. Вона використовує її під час тихої години, коли він сам у спальні. А решту дня лишає його в спокої.

Я роблю паузу, щоб Адріан міг засміятися чи покепкувати з мене, але він нічого не каже, тож я далі викладаю свою гіпотезу:

— Енні Барретт — хороша художниця. Вона вже вміє малювати. Але це вперше вона малює чиєюсь рукою. Тож її перші спроби жахливі. Це просто карлючки. Але за кілька сторінок у неї вже виходить краще. Вона отримує контроль, уже видно більше деталей. З’являється текстура, світло, тінь. Вона опановує свій новий інструмент — руку Тедді.

— То як же ці сторінки опинились у смітті?

— Може, Аня їх туди поклала. А може, Тедді — не знаю. Він став дуже потайним щодо своїх малюнків.

Адріан знову передивляється картинки, цього разу вивчаючи їх ретельніше. Деякі малюнки перевертає догори дриґом, шукаючи в цих карлючках якийсь глибший сенс.

— Знаєш, що вони мені нагадують? Оті картинки-головоломки в журналі Highlights. Там, де художник ховає щось на задньому тлі. Наприклад, дах будинку — це насправді черевик, або піца, чи хокейна ключка, пам’ятаєш?

Я знаю, про які головоломки він говорить — ми з сестрою їх любили, — але мені здається, що ці малюнки набагато простіші. Я вказую на той, де жінка надривно кричить.

— Думаю, це автопортрет. Мабуть, Енні малює історію свого вбивства.

— Ну, є один простий спосіб це з’ясувати. Треба знайти фото реальної Енні Барретт. Порівняти її з жінкою на цьому малюнку. Подивитись, чи буде схожість.

— Я вже шукала. У мережі нічого немає.

— Що ж, на твоє щастя, моя мати влітку працює в публічній бібліотеці Спрінґ-Брука. У них там є величезний архів історії міста. Цілий підвал, повний матеріалів. Якщо в кого і є фото Енні Барретт — це в них.

— А ти не міг би її запитати? Вона не буде проти?

— Ти жартуєш? Та вона живе заради цих матеріалів. Вона вчителька, а за сумісництвом — бібліотекарка. Якщо я їй скажу, що ти досліджуєш місцеву історію, то вона стане твоєю новою найкращою подругою.

Хлопець обіцяє запитати її вже завтра вранці, і тепер, коли я з кимось поділилася своїми проблемами, почуваюся набагато краще.

— Дякую, Адріане. Я рада, що ти не вважаєш мене божевільною.

Він знизує плечима:

— Я вважаю, нам треба розглянути всі можливості. «Коли ти виключаєш неможливе, усе, що залишається, хай яким неймовірним воно здавалося б, має бути правдою». Це Спок із «Зоряного шляху VI», але то просто перефразування Шерлока Голмса.

— Господи, — кажу я. — Ти справді фанат.

@@@

Ми йдемо додому в темряві, усі тротуари наші. Навколо так безпечно, тихо, спокійно. Адріан грає роль гіда, показуючи на будинки своїх найгорезвісніших шкільних друзів, як-от «отой чувак, який перекинув батьків поза­шляховик» або «дівчина, якій довелося перейти в іншу школу після скандального відео в TikTok». Схоже, він знає всіх у Спрінґ-Бруці, а його шкільні роки нагадують якусь глянцеву підліткову драму Netflix — одну з тих дурних мильних опер, де всі одне одного кращі, а результат якогось університетського футбольного матчу здатен перевернути життя.

Аж ось він вказує на будинок на розі й каже, що саме тут виросла Трейсі Бентам.