— Скільки разів ви збираєтесь мене про це запитувати?

— Тоді скажи мені, чому ти тремтиш?

Чому я тремчу? Бо я нервуюсь. Я боюся, що підійду до котеджу і на ґанку знайду нову порцію малюнків. Ось чому я тремчу. Але нічого цього не збираюсь пояснювати Расселові.

— Я щойно з’їла п’ятдесят грамів насиченого жиру. І це шок для мого організму.

У нього скептичний вигляд. Це класична дилема спонсора: ти маєш довіряти своїм підопічним, ти маєш демонструвати, що віриш у них і абсолютно впевнений у їхньому одужанні. Але коли вони починають поводитися дивно — коли починають тремтіти в машинах спекотними ночами, — ти повинен стати поганим хлопцем. Ти маєш ставити важкі запитання.

Я відчиняю бардачок, а там і досі повно тест-карток.

— Ви хочете мене протестувати?

— Ні, Меллорі. Звісно, ні.

— Але ж ви явно стурбовані.

— Так, але я тобі вірю. Ті картки не для тебе.

— Так чи інакше, дозвольте мені це зробити. Дозвольте довести, що я в порядку.

На підлозі біля заднього сидіння в упаковці торох­тять паперові стаканчики, тож я простягаю руку й беру один. Рассел дістає з бардачка тест-картку, і ми обоє виходимо з автівки. Я просто дуже хочу, щоб хтось мене супроводжував дорогою до котеджу. Я боюсь іти додому сама.

І знову на подвір’ї темно. Я й досі не замінила перегорілу лампочку над своїм ґанком.

— Куди ми йдемо? — запитує Рассел. — Де твій будинок?

Я показую на дерева:

— Он там. Ви побачите.

Ми підходимо ближче, і я починаю розрізняти його обриси. Ключі вже в руці, тож роблю пробний запуск Viper, і він видає гучний тріск, освітлюючи двір, немов розряд блискавки.

— Господи, — промовляє Рассел. — Що це, в біса, таке?

— Керолайн дала мені електрошокер.

— У Спрінґ-Бруці немає злочинності. Навіщо тобі електрошокер?

— Вона мама, Расселе. Вона турбується про персонал. Я пообіцяла їй, що причеплю його на зв’язку ключів.

На Viper є крихітний LED-ліхтарик, і з його допо­могою я оглядаю ґанок: ані каменюк, ані нових малюнків. Відчиняю двері, вмикаю світло й веду Рассела в котедж. Його очі бігають по кімнаті: він нібито вражений тим, що я зробила з цим місцем, але Рассел — досвідчений спонсор, зрозуміло, що він заодно шукає тривожні ознаки.

— Це справді чудово, Квінн. Ти сама зробила всю цю роботу?

— Ні, це Максвелли все облаштували перед тим, як я тут оселилась. — Беру паперовий стаканчик з його рук. — Дайте мені хвилину. Будьте як вдома.

Ви, мабуть, думаєте, що це жахливо — прийти додому після смачної вечері й помочитися в паперовий стаканчик, а потім дати цей стаканчик близькому другу, щоб він перевірив його вміст. Але якщо якийсь час побути на реабілітації, то до цього досить швидко звикаєш. Іду у ванну й роблю те, що треба. Потім мию руки й повертаюсь зі зразком.

Рассел із хвилюванням чекає. Оскільки моя вітальня є разом і спальнею, мені здається, він почувається трохи ніяково, ніби порушив якийсь протокол «спонсор-підопічний».

— Я це роблю тільки тому, що ти сама зголосилася, — нагадує він. — Насправді я не турбуюсь.

— Розумію.

Він занурює тест-картку в стаканчик, утримує її в такому положенні, поки смужки не просочаться, а потім кладе на верх стаканчика, і ми чекаємо результатів. Він ще трохи говорить про свою відпустку, про те, що сподівається спуститися на дно Ґранд-Каньйону, якщо дозволять його коліна.

Але нам не доводиться дуже довго чекати. Тестові панелі показують одну лінію для негативних результатів і дві лінії — для позитивних, і негативні результати завжди з’являються швидко.

— Ідеально чисто, як ти й казала.

Він бере стаканчик, іде з ним у ванну, змиває сечу в унітаз. Потім зіжмакує стаканчик і разом із тест-карткою заштовхує якнайглибше в кошик для сміття. Нарешті миє руки теплою водою, терпляче й методично.

— Я пишаюся тобою, Квінн. Зателефоную після повернення. Два тижні, гаразд?

Після того як він іде, я замикаю двері й перевдягаюсь у піжаму. З приємністю згадую смачнезний чизкейк, а ще дуже пишаюся собою. Я залишила планшет заряджатися на кухні та, оскільки ще рано, вирішую подивитись якийсь фільм. Однак коли обходжу кухонний стіл, щоб забрати планшет, то бачу малюнки, яких так боялась, — не придавлені каменем на ґанку, а прикріплені магнітом до холодильника.

Я зриваю малюнки з холодильника, і магніти брязкають на підлогу. Аркуші м’які від вологи й теплуваті, наче їх недавно витягли з печі. Я кладу їх на стіл лицем донизу, щоб зображення не лізло мені в очі.

Потім поспіхом обходжу котедж і зачиняю обидва вікна. Попереду спекотна й задушлива ніч — найімовірніше, безсонна, але після своєї знахідки я не хочу ризикувати. Відгортаю килимок і перевіряю люк у підлозі — він і досі надійно прибитий цвяхами. Потім тягну ліжко через усе приміщення й барикадую ним двері. Якщо хтось спробує їх відчинити, двері вдарять по бильцю в ногах і розбудять мене.

Наскільки я розумію, ці малюнки могли опинитися на моєму холодильнику у три способи.

№ 1: Максвелли. У них точно є ключ до мого котеджу. Я цілком припускаю, що ці картинки намалювали Тед або Керолайн, а потім — поки я вечеряла з Расселом — хтось із них увійшов у мій котедж і причепив їх на холодильник. Але навіщо? Не бачу жодної правдоподібної причини для того, щоб хтось із них це зробив. Я відповідаю за безпеку й добробут їхньої дитини. Навіщо їм мене газлайтити, змушуючи відчувати, що я божеволію?

№ 2: Тедді. Припустімо, ця мила п’ятирічна дитина поцупила в батьків запасний ключ, тихенько вибралась зі своєї спальні, прокралась двором і занесла малюнки в мій котедж. Та якщо ми в це повіримо, то нам також доведеться повірити в те, що Тедді — це якийсь чарівний художник-геній, який перейшов від малювання дитячих каляків-маляків до повністю реалістичних тривимірних зображень з майстерно переданими світлом і тінню — і все це за якихось кілька днів.

№ 3: Аня. Я не уявляю, що відбувається в спальні Тедді під час тихої години, але раптом Аня справді його контролює? Заволодіває його тілом і використовує руку для малювання цих картинок? А потім якось «приносить» ці довершені малюнки в мій котедж? Знаю, знаю: це схоже на божевілля.

Але якщо розглянути всі три гіпотези? Якщо порівняти їх? Найнеймовірніше пояснення виявиться найвірогіднішим.

І тієї ночі, коли крутилася в ліжку й переверталася з боку на бік, я таки придумала спосіб довести, що маю рацію.

13

13

Наступного дня під час обіду я спускаюсь у підвал Максвеллів і починаю відкривати коробки. Підвал забитий транспортними коробками, які ще чекають розпакування, і вже в третій я знаходжу те, що шукаю. Я знала, що в Максвеллів повинна бути відеоняня, і, на мою радість, вона має доволі сучасний вигляд. Передавач являє собою HD-камеру з інфрачервоним нічним баченням і звичайними/ширококутними лінзами. Приймач — це великий екран завбільшки з книжку в паперовій обкладинці. Я складаю все це в невелику коробку з-під взуття й несу нагору. Коли приходжу на кухню, мене чекає Тедді.

— Що ти робила в підвалі?

— Просто так зазирала, — кажу йому. — Приготуймо тобі равіолі.

Чекаю, поки він візьметься за обід, потихеньку прокрадаюсь в його спальню і вибираю місце, де сховати камеру. Я зрозуміла, що коли хочу дізнатися, звідки беруться малюнки, то маю побачити, звідки вони беруться — я маю спостерігати за його спальнею впродовж тихої години.

Але заховати камеру не так просто. Вона велика, незграбна, її важко приховати. До того ж вона має бути увімкнена в розетку. Але я знаходжу вихід завдяки купі м’яких іграшок-тваринок: дуже ретельно закопую там камеру, щоб об’єктив виглядав між Снупі й Вінні-Пухом. Потім вмикаю її в розетку, налаштовую на передачу, а тоді цілую хрестик, який висить у мене на шиї, і молюсь Богу, сподіваючись, що Тедді не помітить нічого незвичного.

Повертаюсь на кухню і сиджу з Тедді, поки той закінчує обідати. Цього ранку він балакучий. Скаржиться, що треба ходити в перукарню — Тедді ненавидить стригтися, він каже, що хоче відпустити волосся, як у Боягузливого Лева — але я його майже не слухаю. Я дуже нервуюсь. Ось-ось отримаю відповіді на свої численні запитання, проте не впевнена, що готова до них.

Хвилини тягнуться, як години, аж ось Тедді закінчує їсти, і я відправляю його нагору на тиху годину. А сама поспішаю в барліг і вмикаю приймач. Спальня Тедді просто наді мною, тож звук і зображення кришталево чисті. Камера спрямована на його ліжко, і мені ще видно більшу частину підлоги — два місця, де він, швидше за все, сидітиме й малюватиме.

Я чую, як двері в його спальню відчиняються й зачиняються. Тедді з’являється в кадрі праворуч, іде через кімнату до столу, бере свій альбом і пенал. А потім стрибає на ліжко. Я чую м’яке бух об матрац через приймач і крізь стелю над головою, наче це стереотрансляція.

Тедді всідається, спершись спиною на бильце в головах, згинає ноги в колінах, утворюючи «підставку» для альбома. Викладає рядочком олівці на нічному столику біля ліжка. Потім дістає мініатюрну точилку для олівців — таку, де стружки збираються в прозорий пластмасовий контейнер. Провертає олівець усередині — хрусь, хрусь, хрусь — потім виймає його, оглядає кінчик і думає, що той недостатньо гострий. Знову вставляє олівець у точилку — хрусь, хрусь — і вирішує, що цього достатньо.