— Що ти маєш на увазі?

Я ніколи не могла словами описати це невловиме відчуття десь на периферії уваги, яке іноді супроводжувалось тоненьким писком. Мені кортить розповісти про науковий експеримент у Пенсильванському університеті й запитати в Адріана, чи доводилось йому чути про такий термін, як «виявлення погляду». Але не хочу казати нічого, що б спрямувало розмову на моє минуле. Я й так уже занадто забрехалась; досі шукаю найкращого способу в усьому зізнатися.

— Є ідея, — каже він. — У моїх батьків є невеличка квартирка над гаражем. Зараз нею ніхто не користується. Ти б могла пожити в нас кілька днів. Працюватимеш тут, а житимеш у безпечному місці, поки ми не з’ясуємо, що відбувається.

Намагаюсь уявити, як я пояснюю ситуацію Максвеллам: кажу п’ятирічному Тедді, що переїжджаю, бо мені дуже страшно жити на їхньому подвір’ї.

— Я не переїду. Мене найняли доглядати за Тедді, і я житиму тут і доглядатиму за Тедді.

— Тоді дозволь мені тут залишитись.

— Ти жартуєш.

— Я ляжу в тебе на підлозі. Жодних дурниць — просто додатковий захід безпеки. — Дивлюсь на нього, і, хоч уже майже зовсім темно, я абсолютно впевнена, що він червоніє. — Якщо привид Енні Барретт проникне у твій котедж, він перечепиться об мене, розбудить — і тоді ми з нею разом побалакаємо.

— Ти з мене смієшся?

— Ні, Меллорі, я намагаюсь допомогти.

— Мені заборонено мати ночувальників. Це одне з правил внутрішнього розпорядку.

Адріан притишує голос до шепоту:

— Я щоранку встаю о п’ятій тридцять. Я зможу вислизнути ще до світання. Ще до того, як Максвелли прокинуться. Вони ні про що не здогадаються.

Мені хочеться сказати «так». Я залюбки побалакала б з Адріаном аж до глухої ночі. І я справді не хочу, щоб він ішов додому.

Але мене зупиняє лише одне — правда. Адже Адріан і досі думає, що допомагає Меллорі Квінн — спортсменці-стипендіатці з бігу на довгі дистанції, студентці університету.

Він навіть не здогадується, що я, Меллорі Квінн, — колишня наркоманка і повна нікчема. Він не знає, що моя сестра мертва, а мати не хоче зі мною розмовляти, що я втратила двох людей, які були для мене найдорожчими й найважливішими у світі. І я не уявляю, як йому про це розповісти, бо сама ледве можу це прийняти.

— Ну ж бо, Меллорі. Скажи «так». Я турбуюсь про тебе.

— Ти про мене нічого не знаєш.

— Тоді поговори зі мною. Розкажи. Що я маю знати?

Але зараз я не можу йому сказати — не тоді, коли мені понад усе потрібна його допомога. Я змушена потримати свою історію в секреті ще кілька днів. А тоді, присягаюся, розповім йому все.

Він обережно кладе руку на моє коліно.

— Ти мені подобаєшся, Меллорі. Дозволь допомогти тобі.

Я розумію, що він набирається сміливості. Уже дуже давно ніхто не намагався мене поцілувати. І я хочу, щоб він мене поцілував — але й не хочу, тож просто сиджу, завмерши, а він потихеньку повертається до мене.

Аж ось у великому будинку навпроти розчиняються розсувні двері, і Керолайн Максвелл виходить надвір, несучи книжку, пляшку вина й келих на довгій ніжці.

Адріан сахається і прокашлюється.

— Ну що ж, уже пізно.

Я підводжусь.

— Так.

Ми йдемо через двір, оминаємо великий будинок і брукованою стежкою виходимо на під’їзну доріжку Максвеллів для двох машин.

— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш, — каже Адріан. — Хоча, як на мене, тобі не варто хвилюватися.

— Чому?

— Ну, оця штука — цей дух, чи привид, чи що воно там таке, — ти її коли-небудь бачила?

— Ні.

— А ти її чула хоч раз? Дивні стогони чи шуми? Шепіт серед ночі?

— Ніколи.

— А вона займає твої речі? Збиває зі стін картини, грюкає дверима, вмикає світло?

— Ні, нічого такого.

— От бачиш! У неї було багато можливостей налякати тебе. І вона або не хоче, або не може цього робити. Мабуть, вона намагається спілкуватися. Я думаю, малюнки будуть іще, і коли ми отримаємо їх усі, то зрозуміємо, що вона хоче сказати.

Чи має він рацію? Не знаю. Але мені подобається спокій і впевненість у його голосі. Завдяки цьому я починаю вірити, що всі мої проблеми цілком можна вирішити.

— Дякую, Адріане. Дякую, що ти мені віриш.

@@@

Коли я прямую назад до свого котеджу, з внутрішнього дворика озивається Керолайн:

— Я бачу, ти завела нового друга. Сподіваюсь, я його не сполохала?

Перетинаю двір, щоб не кричати здалеку.

— Він один із ваших ландшафтних дизайнерів. Працює на Lawn King.

— А, знаю, я познайомилась із Адріаном кілька тижнів тому. Якраз перед тим, як ти сюди переїхала. Тедді був дуже вражений його трактором. — Вона робить ковток вина. — Він милий, Меллорі. Його очі!

— Ми просто друзі.

Вона знизує плечима.

— Це мене зовсім не стосується. Але звідси здавалось, що ви сидите дуже близько.

Відчуваю, що червонію.

— Можливо, трохи близько?

Вона згортає книжку й відкладає її вбік, заохочуючи мене присісти.

— А що ми ще про нього знаємо?

Я пояснюю, що він живе за три квартали звідси, що працює на свого батька і вчиться інженерної справи в Ратґерському університеті в Нью-Брансвіку.

— Він любить читати. Я натрапила на нього в книгарні. А ще Адріан, схоже, знає всіх у Спрінґ-Бруці.

— А як щодо попереджувальних знаків? Є якісь недоліки?

— Поки я не знайшла жодних. Хіба що він завзятий фанат «Зоряних воєн». Тобто я не здивуюсь, якщо він вирядиться відповідно і піде на їхній фестиваль.

Керолайн сміється:

— Якщо це його найбільший недолік, я б начепила костюм принцеси Леї і стрибала б навколо нього. А коли ти знову з ним зустрічаєшся?

— Ще не знаю.

— Можливо, тобі зробити наступний крок? Запроси його в дім. Можете користуватися басейном, влаштуйте разом пікнік. Я впевнена, що Тедді сподобається поплавати з ним.

— Дякую, — кажу їй. — Може, так і зроблю.

Кілька секунд ми сидимо в приємній тиші, насоло­джуючись спокоєм ночі, а потім Керолайн простягає руку по своє читання — стару книжку в м’якій палітурці, пошарпану й заповнену численними примітками. На обкладинці зображена оголена Єва, яка стоїть в Едемському саду й тягнеться по яблуко, а недалечко чигає змій.

— Це Біблія?

— Ні, поезія. «Утрачений рай». Колись у коледжі вона мені подобалась, а тепер я не можу вчитати жодної сторінки. Так, наче материнство зруйнувало мою здатність зосереджуватись.

— У мене в котеджі є перша книга «Гаррі Поттера». Я взяла її в бібліотеці, щоб почитати Тедді, але можу дати вам, якщо хочете.

Керолайн усміхається так, наче я сказала щось кумедне.

— Мабуть, я просто піду спати. Уже пізно. Добраніч, Меллорі.

Вона йде в будинок, а я потихеньку вирушаю двором до свого котеджу. Знову чую чиїсь кроки в заповіднику Гайденс-Ґлен — чи то оленів, чи п’яних підлітків, чи мерців — хтозна, але ці звуки мене більше не лякають.

Бо я вирішила, що Адріан має рацію.

Мені не треба боятися Ані.

Вона не намагається завдати мені болю.

Не намагається налякати мене.

Вона хоче щось мені сказати.

І я думаю, що настав час обійтися без посередника.

15

15

Наступного ранку я кажу Тедді, що до нас прийде Адріан на обідній пікнік біля басейну, і ми беремося готувати пишне святкове частування: бутерброди з куркою на грилі, салат з макаронів, фруктовий салат і свіжий лимонад. Тедді гордо виносить усе це на настил біля басейну, а я напинаю садові парасольки, щоб ми могли пообідати в затінку.

Я вже стисло розповіла Адріанові про свій план, і він погодився побути з Тедді, поки ми з Міці спробуємо скористатися спіритичною дошкою. Він приходить точно опівдні, в пляжних шортах і в червоній футболці університетської футбольної команди Scarlet Knights («Червоні Лицарі»), і Тедді мчить уздовж басейну, щоб привітатися з ним. І хоч зріст Тедді всього метр двадцять, він якимось чином примудряється відчинити захисну огорожу навколо басейну. Потім входить у роль метрдотеля, запрошує Адріана до нашого «ресторану» й проводить до столика.

Адріан захоплено дивиться на всю виставлену їжу.

— Як би я хотів залишитися тут і цілий день їсти! Але відпросився в El Jefe усього на годину. Потім він прийде по мене — і тоді нам буде непереливки.

— Ми швиденько поїмо, щоб іще поплавати, — каже йому Тедді. — А потім зможемо пограти в Марко Поло!

Я даю Адріанові купу інструкцій. Постійно повторюю йому, щоб Тедді не знімав свої надувні нарукавники, що в басейні для нього глибоко, навіть на мілководді. Я так нервуюсь, що не можу нічого їсти. Раз у раз поглядаю на котедж, де Міці вже з годину проводить підготовчу роботу, організовуючи «зібрання». Вона не впевнена, що цей план спрацює. В ідеалі, каже вона, Тедді має сидіти разом із нами за спіритичною дошкою. Але Міці погоджується, що коли Тедді перебуватиме метрів за двадцять від нас, то цього буде достатньо. І це єдине, на що я готова погодитись.

Тедді не терпиться поплавати, тож він з’їдає половину бутерброда й запевняє, що вже наївся. І Адріан, розуміючи, що я вже готова починати, похапцем їсть, а потім однією рукою піднімає Тедді.

— Ви готові, містере Т.?

Тедді лементує й верещить від задоволення.

А тепер складна частина:

— Тедді, ти не проти, якщо з тобою трошки посидить Адріан? Мені треба дещо зробити в котеджі.

Як я й чекала, Тедді мало не божеволіє від щастя. Він біжить настилом аж до кінця басейну, маніакально розмахуючи руками, не тямлячи себе від радості, що Адріан — Адріан!! — буде його няньчити.

— Прошу тебе, слідкуй за ним дуже уважно. Не спускай ока. Ні на секунду. Якщо з ним щось станеться…