— Я маю її знати?
— Розігруючий захисник «Леді Лайонс». Жіночої баскетбольної команди Пенсильванського університету. Я думав, ви знаєте одна одну.
— Пенсильванський університет величезний, — кажу йому. — У ньому п’ятдесят тисяч студентів.
— Знаю, просто подумав, що всі спортсмени тусуються на одних і тих же вечірках.
Я не відразу відповідаю Адріанові. Він, фактично, дає мені ідеальну можливість в усьому зізнатися. Я маю сказати йому, що це був дурний жарт — гра, в яку я граю з незнайомцями. Треба сказати йому правду, поки наші стосунки не зайшли далі. Я думаю, він міг би мене зрозуміти.
Але ж я не можу розкрити Адріанові частину правди, не розповівши всього до кінця. Якщо я йому скажу, що насправді ніколи не вчилась в університеті, мені доведеться пояснювати, що я робила останні кілька років — а я зовсім не готова в усе це заглиблюватись, принаймні не зараз, не тоді, коли ми ведемо таку приємну розмову. Тому просто змінюю тему.
Ми доходимо до Квіткового палацу, але Адріан каже, що проведе мене додому, і я не заперечую. Він запитує, звідки я родом, і з подивом дізнається, що я виросла в Південній Філадельфії і з вікна моєї спальні було видно
— Із твоєї розмови не скажеш, що ти з того міста.
Видаю йому свою найкращу версію Роккі Бальбоа[25]:
— Йо, Адріане! Ти думаєш, ми всі отак осьо балакаємо?
— Це не твій голос. Це те, як ти себе подаєш. Ти така позитивна. Ти не скиглиш, як усі інші.
«Ой, Адріане, — думаю я, — якби ти тільки знав».
Він запитує:
— А твої батьки? Вони й досі в Південній Філадельфії?
— Тільки мама. Вони розлучилися, коли я була маленька, і батько переїхав до Х’юстона. Я його майже не знаю.
Усе це правда, тож думаю, що моя відповідь звучить цілком переконливо, але потім Адріан питає, чи є в мене брати-сестри.
— Тільки одна сестра. Бет.
— Старша чи молодша?
— Молодша. Їй тринадцять.
— Вона приходить на твої змагання?
— Щоразу. Це три години машиною в один бік, але якщо це домашні перегони, то мама із сестрою завжди приходять.
Мені уривається голос — не знаю, навіщо я все це говорю. Я хочу бути з ним чесною, мати справжні стосунки, а натомість просто нагромаджую ще більше брехні.
Але коли йду цими тротуарами, залитими місячним світлом, так легко піддатися фантазії. Моє справжнє минуле немов здиміло кудись, за мільйон миль звідси.
Коли ми нарешті дістаємось будинку Максвеллів, зовсім темніє. Уже десята тридцять, і всі, мабуть, сплять. Малесенькою брукованою доріжкою ми огинаємо будинок, за яким стає ще темніше, і тільки примарне синювате світло басейну вказує нам дорогу.
Адріан роззирається по двору, придивляється до дерев, шукаючи обриси мого котеджу.
— А де ж твій будинок?
Я його теж не бачу.
— Десь за отими деревами. Я залишила світло на ґанку, але думаю, що перегоріла лампочка.
— Гм. Це дивно.
— Справді?
— Після всіх тих історій, які ти мені щойно розповіла? Не знаю.
Ми йдемо галявиною до котеджу, і Адріан чекає, поки я піднімаюсь сходами на ґанок. Сіпаю двері, але ті зачинені, тож дістаю ключі. Зараз я вдячна Керолайн за те, що вона наполягла, щоб я причепила
— Може, я на хвилинку зазирну всередину. Ти не проти почекати?
— Без проблем.
Я відчиняю двері, простягаю руку всередину й клацаю вимикачем світла на ґанку. Точно, перегоріла лампочка. Але внутрішнє освітлення працює справно, все має такий самий вигляд, як і тоді, коли я виходила з дому. І на кухні, й у ванній. Я навіть стаю на коліна й зазираю під ліжко.
— Усе гаразд? — гукає Адріан.
Я виходжу надвір.
— Усе нормально. Мені просто потрібна нова лампочка.
Адріан обіцяє зателефонувати, коли матиме більше інформації про Енні Барретт. Я дивлюсь йому вслід і чекаю, поки він перетинає двір і заходить за ріг будинку, зникаючи з поля зору.
І коли я обертаюсь, щоб зайти в котедж, нога зачіпає неоковирну сіру каменюку завбільшки з тенісний м’яч. Дивлюсь униз і розумію, що стою на папері, на трьох аркушах паперу з обірваними краями, притиснутих каменем. Тримаючись спиною до котеджу, я нахиляюсь і піднімаю їх.
Потім заходжу всередину, замикаю двері, сідаю на край ліжка й один за одним перевертаю аркуші. Вони схожі на ті три малюнки, які Тед порвав на шматки, на ті три малюнки, котрі, як він заприсягнувся, я ніколи більше не мала побачити. Тільки тепер вони намальовані іншою рукою. Ці малюнки темніші, тут краще зображені деталі. На них пішло стільки грифелю й вугілля, що аркуші пожолобились і деформувались. Чоловік копає яму. Жінку тягнуть через ліс. І хтось дивиться вгору з дна дуже глибокої ями.
12
12
Наступного ранку я йду до великого будинку, а Тедді вже чекає мене біля розсувних скляних дверей, тримаючи маленький блокнот і олівець.
— Доброго ранку й ласкаво прошу до мого ресторану, — промовляє він. — Скільки буде людей на вашій вечірці?
— Тільки одна, месьє.
— Прошу сюди.
Усі його м’які іграшки-тваринки розсаджені на стільцях навколо кухонного столу.
Тедді проводить мене до вільного місця між Ґодзиллою і Синім слоном. Хлопчик висуває стілець і дає мені паперову серветку. Я чую, як нагорі гарячково метушиться Керолайн. Схоже, вона знову пізно вийде з дому.
Тедді терпляче стоїть поруч з олівцем і блокнотом, готовий прийняти моє замовлення.
— Насправді у нас немає меню, — каже він. — Ми можемо приготувати все, що забажаєте.
— Тоді я візьму яєшню-бовтанку. З беконом, і млинцями, і спагетті, і морозивом. — Це викликає в нього сміх, тож я витискаю максимум із цього жарту. — А ще моркву, гамбургери, тако і кавун.
Він згинається навпіл од реготу. Цей хлопчина вміє зробити так, що я почуваюся достоту Кейт Маккіннон[26] із
— Як вам буде завгодно! — відказує він і, ледве стримуючи сміх, іде до своєї скрині, щоб наповнити мою тарілку пластмасовою їжею.
Дзвонить стаціонарний телефон, і Керолайн гукає мені зверху:
— Нехай воно перейде на голосову пошту, будь ласка, у мене немає часу!
Після трьох дзвінків автомат відповідає, і я чую повідомлення, яке записується:
— Доброго ранку! Це Даяна Фаррелл із початкової школи Спрінґ-Брука…
Це їхнє третє повідомлення за тиждень, і Керолайн вбігає на кухню, поспішаючи перехопити того, хто телефонує, поки він не поклав слухавку.
— Алло, це Керолайн. — Вона кидає на мене роздратований погляд —
Тим часом Тедді приносить мені тарілку з купою іграшок: пластмасова яєшня, пластмасові спагетті й кілька кульок пластмасового морозива. Я хитаю головою і вдаю, що обурена:
— Я точно пам’ятаю, що замовляла бекон!
Тедді сміється, біжить через кімнату до своєї скрині з іграшками й повертається зі смужкою пластмасового бекону. Я прислухаюсь до діалогу Керолайн, але вона майже не говорить. Це схоже на розмови, які відбуваються в спальні Тедді під час тихої години, коли говорить переважно інша людина. Керолайн лише раз у раз каже «Так, так», або «Звичайно», або «Ні, дякую».
Я вдаю, що жадібно наминаю пластмасову їжу, як жирний кабан біля корита. Я голосно сопу й рохкаю, а Тедді аж заливається реготом. Керолайн заходить на кухню з бездротовим телефоном і кладе його назад на підставку.
— Це була директорка твоєї нової школи, — каже вона Тедді. — Їй не терпиться з тобою зустрітися!
Потім вона його міцно обіймає, цілує і вибігає з дому, бо вже 7:38 — і вона страшенно запізнюється.
«Доївши» сніданок, я оплачую уявний рахунок уявними грошима й запитую в Тедді, чим би йому хотілося зайнятися. Здогадуюсь, що в нього сьогодні й справді настрій до рольових ігор, бо він знову хоче грати в Зачарований ліс.
Ми йдемо Дорогою з жовтої цегли й Ущелиною Дракона аж до Королівської річки, а потім вилазимо на гілки Гігантської бобової стеблини, аж поки не опиняємось на висоті до трьох метрів над землею. В одній з гілок є невеликий отвір, і Тедді старанно складає туди невеличкі камінці й гострі палиці — арсенал зброї, на той випадок, якщо на нас коли-небудь нападуть гобліни.
— Гобліни не можуть лазити по деревах, бо в них занадто короткі руки, — пояснює Тедді. — Отож ми зможемо заховатись у цих гілках і кидати в них каміння.
Ми на весь ранок поринаємо в гру нескінченних відкриттів та імпровізацій. У Зачарованому лісі можливе все — жодних обмежень і заборон. Тедді зупиняється на березі Королівської річки й пропонує мені напитися з неї. Він запевняє, що ця річка має чарівні властивості, які допоможуть не потрапити в полон.
— У мене в котеджі цілий галон цієї води, — кажу йому. — Коли ми прийдемо додому, я з тобою поділюсь.
— Чудово! — вигукує він.
А потім далі скаче доріжкою, яка веде до наступного відкриття.
— Між іншим, — гукаю йому вслід. — Я знайшла малюнки, які ти мені залишив.
Тедді озирається і усміхається, чекаючи моїх пояснень.
— Малюнки, які ти залишив у мене на ґанку.
— Про гоблінів?
— Ні, Тедді, малюнки про те, як закопують Аню. Вони справді гарно зроблені. Тобі хтось допомагав?
Тепер він явно збитий з пантелику, ніби я несподівано змінила правила гри, не попередивши його.
— Я більше не малюю Ані.
— Усе гаразд. Я не засмучена.
— Але я цього не робив.