Я на мить відводжу погляд, тільки щоб пийнути води, і, коли знову дивлюсь на екран, відео гальмує, зависає і пропускає кадри, ніби не встигає за звуком. Я все ще чую хрускіт олівця в точилці, але відео застигло на зображенні Тедді, який простяг руку по олівець.

А потім — єдине слово, промовлене тихо, майже пошепки:

— Привіт.

Після цього відразу чується швидке шипіння статики. Відео проскакує вперед, знову зависає. Зображення розмивається, втрачає чіткість. Тедді відриває погляд від альбома, спрямовуючи увагу в бік дверей спальні, до когось чи чогось за межами кадру.

— Готую олівці, — каже він, а потім сміється. — Олівці? Для малювання.

Чується довше шипіння статики, шум наростає і спадає з ритмом, який нагадує мені дихання. У мікрофоні щось тріскає і лопається — і знову зображення проскакує вперед. Тепер Тедді дивиться просто в камеру, а його голова збільшується вдвічі. Це схоже на відображення в кривому дзеркалі; риси його обличчя неймовірно розтягаються, руки схожі на маленькі короткі плавники, але обличчя величезне.

— Обережно, — шепоче він. — Потихеньку.

Статика гучнішає. Намагаюсь прикрутити звук, але ручка не діє; звук голоснішає і голоснішає, аж поки я чую його навколо, ніби він вирвався з динаміка й заповнив усю кімнату. Відео скаче, і тепер видно, що Тедді розтягся на матраці, розкинувши руки, а його тіло б’ється в конвульсіях — і я чую, як його ліжко бух-бух-бухає в стелю.

Вискакую з барлога, біжу через фоє, далі мчу сходами на другий поверх. Хапаюсь за ручку дверей до Тедді, а вона не повертається — застрягла, заблокована.

Або щось її міцно тримає.

— Тедді!

Я грюкаю кулаками у двері. Потім відступаю і з розмаху гачу ногою, як роблять у кіно, та тільки раню її. Намагаюсь висадити двері плечем, і це так боляче, що я падаю на підлогу, тримаючись за бік. І тут помічаю, що можу зазирнути в кімнату Тедді. Під його дверима вузенька, у півтора сантиметра, щілинка. Лягаю на бік, кладу голову на підлогу, заплющую одне око й заглядаю в ту щілинку. У ніс щосили б’є сморід — токсичний удар концентрованого аміаку, який виривається з кімнати, немов гарячий вихлоп. Він заповнює мені весь рот, і я відкочуюсь геть, кашляючи, задихаючись і хапаючись за горло, ніби мене оббризкали з перцевого балончика. По обличчю течуть сльози. Серце мало не вискакує з грудей.

І ось коли я лежу в коридорі, витираю шмарклі з носа, намагаюсь оговтатися, стараюсь зібрати всі сили, щоб просто сісти, то чую, що крихітний механізм у дверній ручці клацає.

Я спинаюсь на ноги й відчиняю двері. Сморід знову забиває мені памороки — це запах сечі, надзвичайно концентрований, який висить у повітрі, наче пара з душу. Я задираю футболку й затуляю нею рота. А Тедді ніби й не відчуває цього запаху; він і вухом не веде на весь мій лемент. Він сидить на ліжку з альбомом на колінах і олівцем у правій руці. Працює швидко, густо кладе товсті чорні лінії на аркуш.

— Тедді!

Він не підводить голови. Схоже, він мене не чує. Його рука не перестає рухатись — затушовує аркуш темрявою, зображуючи чорне нічне небо.

— Тедді, послухай, ти в порядку?

Він і досі мене ігнорує. Я наближаюся до його ліжка, і наступаю на одну з м’яких іграшок, плюшевого коня, який починає голосно й пронизливо іржати.

— Тедді, подивись на мене.

Я кладу руку йому на плече, і він нарешті підводить погляд. І я бачу, що його очі абсолютно білі. Зіниці закотилися під лоба. Але рука й далі рухається, малює сама собою, без його участі. Я хапаю його зап’ястя — і мене вражає жар його шкіри, сила, що нуртує в руці. Зазвичай його тіло розслаблене й гнучке, як у ганчірної ляльки. Я часто жартома кажу, що в нього порожні кістки, бо він такий легкий, що запросто можна розкрутити й запустити в небо. Але зараз під його шкірою струмує якась дивна енергія; відчувається, що всі м’язи напружені, як у маленького пітбультер’єра, готового до нападу.

Потім його очі повертаються на місце.

Він дивиться на мене, блимає.

— Меллорі?

— Що ти робиш?

Він розуміє, що тримає олівець, і негайно кидає його.

— Не знаю.

— Ти малював, Тедді. Я бачила. Усе твоє тіло трусилося, наче в судомному нападі.

— Вибач…

— Не треба вибачень. Я -не серджуся.

У нього тремтить нижня губа.

— Я ж попросив вибачення!

— Просто скажи мені, що сталося!

Я розумію, що кричу, але нічого не можу із собою вдіяти. Я страшенно налякана тим, що тут бачу. На підлозі валяються два малюнки, а в альбомі — третій, незакінчений.

— Тедді, послухай мене. Хто ця дівчинка?

— Я не знаю.

— Це дочка Ані?

— Я не знаю!

— Чому ти все це малюєш?

— Я цього не робив, Меллорі, присягаюсь!

— Тоді чому це у твоїй кімнаті?

Він глибоко вдихає.

— Я знаю, що Аня несправжня. Я знаю, що її тут немає. Іноді мені сниться, що ми разом малюємо, але коли я прокидаюсь, то жодних малюнків не буває. — Він пошпурює альбом через усю кімнату, ніби намагається заперечити його існування. — Тут не повинно бути жодних малюнків! Вони нам просто сняться!

І я розумію, що відбувається: мабуть, Аня виносить малюнки зі спальні до того, як Тедді прокидається, щоб йому не доводилось на них дивитися. А я прийшла й перервала їхній звичний процес.

Усе це понад сили Тедді, і він вибухає сльозами. Я беру його на руки — тіло знову м’яке й розслаблене, він знову схожий на звичайного хлопчика. Усвідомлюю, що прошу його пояснити щось таке, чого він не розуміє. Прошу пояснити неможливе.

Він кладе свою праву долоньку в мою, і я бачу, що маленькі пальчики в плямах від олівця. Міцно тримаю його, заспокоюю і запевняю, що все буде добре.

Та насправді я в цьому не дуже впевнена.

Бо я точно знаю, що ця дитина — шульга.

14

14

Того вечора до мене заходить Адріан, і ми разом розглядаємо малюнки. Їх усього дев’ять: три малюнки, залишені в мене на ґанку; три — прикріплені до холодильника; і три — які я зібрала сьогодні в спальні Тедді. Адріан увесь час перемішує аркуші, немов намагається розікласти їх у правильному порядку, ніби існує певна магічна послідовність, котра здатна розкрити якусь історію. Я весь день ламала над ними голову, але й досі не можу вловити в них жодного сенсу.

Уже сутеніє, сонце майже сіло. Повітря надворі імлисте й сіре. Ліс сповнений миготливими світлячками. Навпроти — великий будинок, крізь кухонні вікна якого мені видно, як Керолайн завантажує посудомийну машину; поки вона прибирає після вечері, нагорі Тед вкладає їхнього сина спати.

Ми з Адріаном тісненько сидимо на сходах, так близько одне до одного, аж черкаємось колінами. Я розповідаю йому про свій експеримент із відеонянею, про те, що бачила, як Тедді малював — наосліп, користуючись недомінуючою рукою. І, чесно кажучи, Адріан має всі підстави назвати мене божевільною — я розумію, що ця історія схожа на якусь маячню, — тому відчуваю величезне полегшення, коли хлопець спри­ймає мене серйозно. Він підносить малюнки до самого обличчя й кашляє.

— Господи, вони й справді смердять.

— Так пахне в спальні Тедді. Не завжди, а час від часу. Керолайн каже, що він мочиться в ліжко.

— Я не думаю, що це сеча. Минулого літа в нас була робота в окрузі Берлінґтон. Недалеко від Пайн-Барренс. Один хлопець найняв нас, щоб розчистити його пустирище. Це пів акра здичавілої землі. Бур’яни вище голови. Ми буквально прорубували собі дорогу мачете. А скільки сміття — ти не повіриш: старий одяг, пляшки з-під пива, кеглі для боулінгу — просто неймовірний мотлох. Але найгірше, що ми там знайшли, — це мерт­вий олень. У розпал липня. Але нас найняли розчистити ту ділянку, тож нам треба було його спакувати й забрати звідти. Не вдаватимусь у подробиці, Меллорі, але це було жахливо. І я ніколи не забуду — ти постійно чуєш це в кіно, і це правда — той жахливий сморід. Смерділо, як від цих малюнків.

— Що мені робити?

— Не знаю. — Він бере стосик малюнків і відсовує подалі, щоб не наражатися на можливу небезпеку від них. — Ти впевнена, що з Тедді все гаразд?

— Не знаю, що й думати. Це справді було щось ненормальне. Його шкіра обпікала. І коли я до нього торкалась, здавалося, що то був уже не Тедді… а щось інше.

— Ти казала його батькам?

— Що я їм скажу? «Мені здається, що ваш син одержимий духом Енні Барретт»? Я вже пробувала. Вони так розпсихувались.

— Але тепер усе по-іншому. У тебе є докази. Усі ці нові малюнки. Ти ж сама казала: Тедді не міг такого намалювати без сторонньої допомоги.

— Але я не можу довести, що це Аня йому допомагала. Я не можу довести, що вона прокрадається в мій котедж і залишає їх на холодильнику. Бо це якесь безглуздя.

— Це не означає, що це неправда.

— Ти не знаєш його батьків так, як знаю їх я. Вони мені не повірять. Треба копати далі, мені потрібен справжній доказ.

Ми п’ємо зельтерську воду і їмо попкорн для мікрохвильовки із однієї великої миски — найкраще, що я спромоглася приготувати нашвидкуруч. Мені незручно за таку свою гостинність, але Адріан, схоже, не звертає на це уваги. Він розповідає новини про публічну бібліотеку Спрінґ-Брука. Його мати почала прочісувати архіви, але поки нічого не знайшла.

— Вона каже, що теки в жахливому стані. Земельні акти. Старі газети. Усе переплутано. Вона думає, що їй знадобиться ще тиждень.

— Я не можу чекати наступного тижня, Адріане. Ця штука — дух чи привид, що воно там таке — проникає в мій котедж. Іноді вночі я відчуваю, що воно на мене дивиться.