Але як тільки ми заїдемо кудись по пальне, їжу чи воду, знайду якогось полісмена й репетуватиму наче навіжена.

Вимикаю воду. Витираю руки рушником.

Потім відчиняю двері.

Там стоїть Тед, чекає.

— Готова?

— Здається, так.

— Здається?

Його очі дивляться повз мене. Він ковзає поглядом по ванній, і я намагаюсь уявити, що він там бачить. Чи не натоптала я на кришці унітаза? Чи помітив він відсутність віконця?

Я обвиваю його руками, кладу голову на груди і щосили обіймаю.

— Дякую, Теде. Дякую, що врятували мене. Ви навіть не здогадуєтесь, як я цього хотіла.

Тед розгублюється від такого спалаху пристрасті. Він притискається ще ближче, потім нахиляється і цілує мене в чоло.

— Обіцяю тобі, Меллорі, я ніколи тебе не підведу. Я щодня працюватиму, щоб зробити тебе щасливою.

— Тоді тікаймо звідси.

Я йду, щоб узяти свою валізу й сміттєвий мішок, повний одягу, але Тед наполягає на тому, що він сам їх нестиме в обох руках.

— Ти впевнена, що це все, що тобі потрібно?

— Теде, це все, що в мене є.

Він знов усміхається мені зі справжньою любов’ю і відданістю й ось-ось скаже щось дуже приємне, аж тут лунає гучний постріл, і куля потрапляє йому в ліве плече, збиваючи з ніг і забризкуючи стіну кров’ю. Я кричу, лунає ще три постріли, я все ще кричу, а Тед падає на валізу, притискаючи руки до грудей, і крізь пальці в нього цебенить кров.

Керолайн стоїть біля розчиненого вікна котеджу, направивши на мене пістолет Міці. Вона наказує мені заткнутися, але її слова доходять до мене на четвертий чи п’ятий раз. Жінка відчиняє двері й легким рухом ствола велить мені знову сісти на стілець.

— Ти що, серйозно? — запитує вона. — Ти справді хотіла з ним тікати?