Вона пішла, але скоро повернулася з їжею і флягою вина, захованою в складках одягу. Я знову наситився і подякував за її доброту.

Так ця жінка годувала мене два дні, приносячи їжу ночами. Другої ночі вона сказала, що її маленький братик помер, а з команди залишилося всього п’ятнадцятеро здорових матросів і один офіцер. Сама вона відчувала, що захворює. Ще вона сказала, що запаси води на судні закінчуються, а їжі не залишилося. Після цього я її вже більше не бачив і гадаю, що вона теж померла. Через двадцять годин після її останніх відвідин я сам залишив клятий корабель.

Упродовж дня ніхто не навідався до трюму, щоб нагодувати рабів або хоча б доглянути за ними. Утім, більшість із них уже не потребувала ніякого догляду. Лише дехто залишився живий, але й ті, наскільки я міг розгледіти, були уражені хворобою. Сам я так і не заразився, напевно завдяки тому, що мав на той час завидне здоров’я, що рятувало мене від усіляких застуд і недуг. До того ж їжа моя була набагато кращою. Але я відчував, що довго не протягну. Закутий у ланцюги серед жахливої плавучої труни, я мріяв про смерть, як про солодке позбавлення від усіх цих жахів і страждань.

Так минув ще один день, такий само задушливо-спекотний. Настала ніч, сповнена диких криків і хрипіння вмираючих. Але мені все ж таки вдалося заснути, і уві сні я бродив з коханою берегом рідного Уейвні.

Під ранок мене розбудив брязкіт заліза. Розплющивши очі, я побачив, що кілька іспанців при світлі ліхтарів збивають кайдани з усіх рабів підряд — і з мертвих, і з живих. Звільнивши тіло раба від ланцюгів, вони накидали на труп або на вмираючого мотузяну петлю, а потім ті, хто був нагорі, витягували його через люк на палубу. Після цього за бортом чувся важкий сплеск, що завершував справу. Я зрозумів, що іспанці вирішили викинути всіх рабів у море через брак води в надії, що це, можливо, врятує від зарази тих, хто ще був живий.

Іспанці посувалися до мене все ближче. Між ними і мною залишилося тільки двоє темношкірих рабів, один мертвий, а другий живий; після них була моя черга. Я роздумував, що робити далі: сказати, що я здоровий, що хвороба мене не зачепила, і вимолити собі життя чи підкоритися і опинитися за бортом? Мені дуже хотілося жити, але я поклав собі не робити ані найменших зусиль і зустріти смерть, як милосердну рятівницю. До того ж я знав, що будь-яка моя спроба зберегти життя наперед приречена на невдачу. Іспанські моряки збожеволіли від страху і думали лише про те, щоб якнайскоріше позбутися рабів, які вимагали води і, найголовніше, були, на їхню думку, джерелом зарази. Тому я прочитав усі молитви, які тільки міг пригадати, і приготувався до смерті. Але яка не була тверда моя душа, бідна плоть здригалася, налякана близьким кінцем і тим незвіданим, що на неї чекало.