— У мене були на те свої причини, Хуан де Гарсіа.

— Ви помилилися, сеньйоре. Мене звуть Сарседа, і мої товариші можуть це підтвердити. Колись я знав одного дворянина на ім’я де Гарсіа, але він давно помер.

— Ти брешеш! — вигукнув я, але один із попутників де Гарсіа ударив мене просто в зуби.

— Спокійно, друже, — зупинив його де Гарсіа. — не погань руки об цього щура. А якщо вже хочеш бити, то візьми краще палицю. Ви чули, друзі, він зізнався, що плив під чужим ім’ям і що насправді він англієць, один із ворогів нашої батьківщини. Можу додати, що я особисто знаю його як шпигуна, який уже робив замах на вбивство, — у цьому даю вам моє чесне слово. А зараз, сеньйори, оскільки ми представляємо тут його величність короля і користуємося всією повнотою влади, нам належить ухвалити йому вирок. Але щоб ніхто не подумав, що я можу піти проти закону через те, що цей англійський пес обізвав мене брехуном, я доручаю судити його вам.

Я знову спробував заговорити, але іспанець, який мене ударив, негідник із жорстокою пикою бандита, вихопив шпагу і заприсягнувся, що коли я відкрию рота, він проткне мене наскрізь. Після цього я волів за краще мовчати.

— Цей англієць матиме непоганий вигляд на реї! — втрутився той же іспанець.

Де Гарсіа байдужкувато насвистував якусь пісеньку. Він подивився вгору на щоглу, потім на мою шию, посміхнувся, і його погляд, сповнений ненависті, обпік мене, немов вогнем.

— У мене є краща пропозиція, — втрутився третій офіцер. — Якщо ми його повісимо, почнуться балачки. До того ж ми втратимо чималий бариш. А хлопець дужий і протягне в рудниках не один рік. Пропоную продати його разом з рештою вантажу. А якщо ви проти, я куплю його сам; мені такі у моєму маєтку стануть у нагоді!

При цих словах обличчя де Гарсіа аж зблідло. Йому, звичайно, хотілося позбутися мене раз і назавжди, але з обережності він вирішив не заперечувати.

— Щодо мене, — промовив він, роблено позіхаючи, — то я не проти. Бери його хоч задарма, приятелю! Тільки наглядай за ним в обидва ока, бо він всадить тобі стилета в спину.

Офіцер розреготався у відповідь:

— Навряд чи в нього буде така можливість! Я в рудники не спускаюся, а нашому субчику доведеться провести решту днів на глибині ста футів під землею! Та й зараз, я гадаю, тобі буде краще внизу, англійцю!

Офіцер гукнув матроса і наказав йому принести кайдани, зняті з мертвяка. Мене обшукали, відняли у мене все золото — ту дещицю, що лишилася, закували мене в ланцюги, з’єднані з кільцем на шиї, і потягли до трюму. Але перш ніж я туди потрапив, я вже здогадався, що це був за вантаж на кораблі. Він віз рабів, захоплених на Фернандині, — так іспанці називають острів Кубу. Він віз їх для продажу на Еспаньйолу. І я був тепер одним з них.