Відправивши нагору мого ще живого сусіда, прикованого поряд, іспанці узялися за мене. Напівголі матроси трудилися затято, прагнучи покінчити з ненависною роботою. Вони обливалися потом і, щоб не втратити свідомість, раз по раз ковтали виноградну горілку.

— Цей теж ще живий і, схоже, не хворий, — промовив один моряк, збиваючи з мене кайдани.

— Живий він чи мертвий, кінчай з ним швидше! — злобно озвався іспанець, і я упізнав того офіцера, якому був відданий у рабство. — Цей англійський собака приніс нам нещастя. У нього лихе око. За борт його! Хай там спробує зурочити акул!

— Правильно, — відповів моряк і останнім ударом звільнив мене від ланцюгів. — Коли залишається по кухлю води на брата, гостей пригощати нічим: їх виставляють за двері. Молися, англійцю, і хай твої молитви допоможуть тобі більше, аніж усім на цьому клятому кораблі. Ось тобі зілля, щоб полегшити кінець, — його залишилося більше, ніж води.

З цими словами він простяг мені свою флягу. Я жадібно припав до неї і почав пити великими ковтками. Горілка додала мені снаги. Іспанці обв’язали мене мотузкою, подали команду і взялися тягти, і я завис під відкритим люком.

Цієї миті світло ліхтаря впало на офіцера, що наказав викинути мене за борт, і я прочитав на його обличчі вирок, який був зрозумілий для будь-якого лікаря.

— Прощавай! — сказав я йому. — Напевно, ми скоро зустрінемося. Про що ти клопочешся, дурню? Краще відпочинь, бо моровиця уже зачепила тебе. Через шість годин ти помреш!

Почувши мої слова, він аж занімів од жаху. Потім з його горлянки посипалися страшні прокльони; він розмахнувся молотком і ледь не завдав мені удару, який поклав би край усім моїм стражданням. Але цієї миті мене витягли нагору.

Наступної миті мотузку відпустили, і я гепнувся на палубу. Поряд зі мною стояли двоє чорношкірих — їхнім обов’язком було скидати в море нещасних рабів, — а позаду них із виснаженим після недавньої хвороби обличчям сидів у кріслі Хуан де Гарсіа і обмахувався своїм сомбреро: ніч була дуже задушливою.

Він одразу упізнав мене при місячному сяйві і звернувся до мене:

— Що я бачу? Ти усе ще тут і все ще живий? Бачу, ти справді молодчага; я гадав, що ти вже здох або подихаєш. Якби не цей клятий мор, мені довелося б самому про це поклопотатися, але врешті-решт все склалося на краще. Я матиму неабияке задоволення, відправивши тебе до акул, кузене Вінґфілде. Це буде єдиний успіх за наше плавання, але він винагородить мене за все відразу. Отже, ти подався за моря, щоб помститися мені, чи не так? Ну що ж, я сподіваюся, що ти непогано провів тут час. Обстановка була, правда, скромною, зате який сердечний прийом тобі влаштували! Але — на жаль! — гість нас полишає, і треба його провести. На добраніч, Томасе Вінґфілде! Якщо зустрінеш свою матінку, скажи їй: я жалкую про те, що мені довелося її заколоти, бо вона була єдиною істотою, яку я любив. Ти, напевно, гадаєш, я приїхав для того, щоб її убити? Ні. Вона сама мене змусила, і я це зробив, рятуючи своє власне життя. Якби я її не убив, не бачити б мені Іспанії! У неї була надто гаряча кров, і вона не дала б мені піти живому. Схоже, що і в твоїх жилах тече та сама кров, інакше ти б не думав так багато про помсту. На жаль, це не довело тебе до добра!