Спочатку, поки води було багато, я вихлюпував її жменями, потім зняв чобіт І пристосував його замість черпака. Коли краї бочки піднялися дюймів на дванадцять, мені довелося зупинитися; я боявся, що, коли вичерпаю всю воду, бочка перекинеться. Тепер можна було, нарешті, передихнути. Але тут мені спало на думку, що всі мої зусилля марні, бо я все одно або потону, або загину від спраги, і я гірко нарікав на свою легкодухість, яка тільки затягувала і примножувала мої страждання.

У відчаї я звернувся до небес, і молився так щиро і гаряче, як ніколи. Незабаром до мене повернулася надія і якийсь дивний спокій. За останні кілька днів страшна небезпека загрожувала мені тричі: під час корабельної аварії, у трюмі корабля, де я міг померти з голоду і від мору, і ось тепер, коли на мене чигали люті акули. Але я був упевнений, що й цього разу все обійдеться. Адже не для того я двічі уникав біди, коли інший би вже напевне загинув, щоб на третій раз померти так жалюгідно! І ось, хоча в моєму становищі всяка надія була безумством, я знову почав сподіватися. Не скажу, що ця благодать впала на мене згори. Мабуть, у мені було тоді надто багато жаги до життя, і я просто не міг повірити, що скоро помру.

Поступово я настільки збадьорився, що став навіть помічати красу ночі. Океан був тихий, як ставок; жоден подих вітру не зачіпав його гладіні. Місяць уже заходив, і все небо всипали незліченні, дивовижно яскраві зорі, яких не буває в Англії. Але й вони почали бліднути, небо на сході зарожевіло, і незабаром перше проміння сонця визирнуло з-за обрію. Над водною гладінню піднявся густий туман, у якому на відстані п’ятдесяти ярдів нічого не було видно. Десь із годину я плив навмання. Лише коли сонце піднялося вище, туман розвіявся, і я помітив, що мене віднесло від корабля досить далеко: на горизонті виднілися тільки верхівки його щогл, а потім і вони зникли. Уся поверхня океану очистилася; тільки з одного боку невідь-чому над самою водою зависла вузенька смужка не то туману, не то пари.

Сонце пекло дедалі нещадніше, завдаючи мені жорстоких мук. Окрім кількох ковтків горілки я нічого не пив уже цілу добу. Не стану описувати усіх моїх страждань. Година спливала за годиною, а я все ще стояв у своїй бочці, знемагаючи від спраги, з непокритою головою під пекучим промінням тропічного сонця, сліпучий блиск якого віддзеркалювався в гладіні океану. Часом мене охоплювала нестерпна слабкість, і кілька разів я мало не вивалився в море. Нарешті я впав у якесь забуття, з якого мене вивели плескіт хвиль і пташині голоси.