Священик сказав, що на морі штиль, і на кораблі лютує моровиця, яка згубила третину команди. Він додав, що їх уразила небесна кара за жорстокість і лиходійства.

На це я йому відповів, що кара небесна спіткала не тільки загарбників, але й захоплених, і запитав, де зараз де Гарсіа, або, як його тут називали, Сарседа.

Священик повідомив, що сьогодні вранці той захворів. Новина ця невимовно втішила мене, бо коли я ненавидів де Гарсіа й раніше, то легко уявити, як зненавидів його тепер.

Після цього священик пішов, але невдовзі повернувся. Він приніс мені води з лимонним соком, яка здалася мені божественним нектаром, доброї їжі і фруктів. Усе це він передав мені крізь отвір у палубі. Я ледве ухопив їжу своїми закутими руками і тут же з’їв усе до крихти. Потім, на превеликий мій жаль, священик пішов.

Минув день, за ним — нескінченно довга ніч. Нарешті в трюмі знову з’явилися іспанці. Цього разу їм довелося витягти сорок трупів, а хворих за цей час стало ще більше. Коли іспанці пішли, я знову підвівся і став чекати мого друга священика. Але він так і не з’явився.

Розділ XII ТОМАС НА БЕРЕЗІ

Розділ XII

ТОМАС НА БЕРЕЗІ

Я простояв понад годину і мало не скрутив собі в’язи, виглядаючи свого добродійника. Нарешті, коли я вже ледве не впав на дно трюму, бо не міг більше триматися в такій скоцюрбленій позі, в отворі між дошками промайнув край жіночої сукні. Я упізнав одну з жінок, що була з нами в човні.

— Сеньйоро! — зашепотів я. — Заради Бога, вислухайте мене! Це я, д’Айла! Я тут, серед рабів, мене закували в ланцюги.

Жінка здригнулася, але потім так само, як і священик, присіла на палубі, і я розповів їй про жахіття трюму і про те, як я потрапив сюди, не знаючи, що їй уже все відомо.

— На жаль, сеньйоре, — відповіла вона мені, — наші справи ненабагато кращі. Страшний мор губить усіх. Шість матросів уже померло, а тих, хто хрипить в агонії, — ще більше. Краще б ми тоді потонули разом з усіма! Ми врятувалися від шторму, а потрапили просто в пекло. Моя мати померла, мій маленький братик помирає.

— Де священик? — запитав я.

— Він помер уранці; його щойно скинули в море. Перед смертю він розповів мені про вас і просив допомогти вам, якщо буде змога. Але він говорив уже зовсім безладно, і я подумала, що він марить. До того ж, чим я можу вам допомогти?

— Може, ви зумієте роздобути їжу і питво, — відповів я. — Шкода нашого друга, хай Господь прийме його душу. А що капітан Сарседа? Він уже помер?

— Ні, сеньйоре, він єдиний, кому вдалося подолати заразу, і тепер він одужує. Пробачте, я повинна йти до свого брата. їжу я вам зараз принесу.