Так ми веслували близько години. Був повний штиль, і корабель з вітрилами завмер нерухомо десь милі за три від нас. Ми зі священиком продовжували працювати веслами з останніх сил. Мені здавалося, що я от-от помру під палючим промінням сонця. Жоден подих не полегшував спеки, і губи наші вже почали тріскатися від спраги. Але ми продовжували боротися, поки тінь від вітрил не впала на човен і ми не побачили матросів, що роздивлялися нас із палуби корабля. Наступної миті ми підійшли до борту, згори впали мотузяні сходи і почулася іспанська мова.

Не пам’ятаю, як ми піднялися на палубу. Здається, я повалився в затінку під навісом з парусини і кинувся до кухля з водою, і все пив і пив. Нарешті мені вдалося утамувати спрагу, але тут я відчув таку нудоту і запаморочення, що вже не міг проковтнути жодного шматочка їжі, хоча мені її сунули просто до рота. У цю мить я, мабуть, знепритомнів, бо коли прокинувся, то сонце вже підбилося височенько.

Я гадав, що сплю. Чомусь мені вчувався знайомий і ненависний голос, але насправді я був під навісом сам: уся команда стовпилася на носі довкола чогось; здається, це була людина, що лежала на палубі.

Поряд зі мною стояла велика миска з їжею і баклага з вином. Відчувши приплив сил, я жадібно накинувся на їжу і питво.

Тим часом матроси підняли з палуби чоловіка і викинули за борт. Я встиг помітити, що шкіра у нього була чорна. Потім троє чоловіків — з одягу я збагнув, що це офіцери — попрямували до мене, і я підвівся, щоб привітати їх.

— Сеньйоре, — мовив м’яким і ввічливим тоном один з офіцерів, — дозвольте привітати вас із чудовим… — Але тут він раптом осікся.

Невже я все ще марив? Голос був до болю знайомий! Я підвів очі, поглянув в обличчя незнайомця і упізнав Хуана де Гарсіа! У свою чергу він теж упізнав мене.

— Карамба![76] — вигукнув де Гарсіа. — Яка зустріч! Вітаю вас, сеньйоре Томасе Вінґфілде. Погляньте, друзі, кого ми вивудили з моря! Цей молодик не іспанець, він англійський шпигун! Востаннє ми зустрілися з ним на вулиці в Севільї, де він намагався убити мене, бо я хотів видати його властям. А нині він опинився тут! Тільки з якою метою? Про це треба запитати у нього.

— Це брехня, — заперечив я. — Я не шпигун, і в ці моря мене привела моя особиста справа. Я хотів відшукати вас.

— Ну що ж, це вам таки вдалося. Тільки чи не рано святкувати перемогу, сеньйоре? Негайно відповідайте, чи правда, що вас звуть Томас Вінґфілд і що ви англієць?

— Це правда, але я…

— Хвилинку! Чому ж тоді ваш дружок священик сказав мені, що ви пливли під ім’ям д’Айла?