— Боюся, повелителю, що вони прийшли, щоб підкорити цю землю або, ще гірше — розграбувати всі її скарби і повалити її богів.

— Що ж ти мені порадиш, теулю? Як захиститися від цих могутніх воїнів, одягнених в метал, що скачуть на лютих диких звірах? У них є якісь дивні трубки, що гуркочуть, немов грім, і вражають сотні ворогів, а в руках — зброя з блискучого срібла. Як боротися з ними? На жаль, опиратися їм неможливо, бо вони — сини Кецалькоатля, котрі повернулися, щоб заволодіти своєю землею. Я чув про них ще з дитинства, я страшився цього усе життя, і ось сьогодні вони стоять біля мого порога.

— Я усього лише бог на якийсь час, — відповів я, — але якщо земний владика дозволить, я дам йому пораду. На силу відповідають силою! Теулів мало, і проти кожного з них ти можеш виставити тисячу воїнів. Напади на них перший, не чекай, поки вони знайдуть собі союзників, розчави їх відразу!

— І це радить мені той, чия мати була з племені теулів, — з єхидною усмішкою промовив імператор. — Скажи мені ще, раднику, як я зможу взнати, що проти мене б’ються люди, а не боги? Адже я не говорю їхньою мовою?

— Це неважко зробити, Монтесумо, — відповів я. — Я знаю їхню мову. Пошли мене — і я про все для тебе дізнаюся.

— Теуль, ти, напевно, маєш мене за дурня. Я знаю — ти вивідач теулів! Ти пробрався до нас, щоб усе розвідати про нашу країну! Ти радиш мені битися з теулями? Так от, я з ними не битимуся. Я зустріну їх ласкавими словами і подарунками, бо знаю: ти радиш мені тільки те, що мене погубить!

Монтесума захлинався від люті; він стояв переді мною зі схрещеними на грудях руками, низько опустивши голову, і нервовий трем охопив його тіло. Я злякався не на жарт. Хоч я й був богом, я чудово розумів, що достатньо одного кивка земного володаря, щоб приректи мене на страшну смерть. І проте мене вразило глупство цієї людини, в усьому іншому такої мудрої і розсудливої. Він не довіряв мені і одночасно сліпо вірив своїм ідолам, котрі штовхали його на вірну смерть. Але чому? Тільки тепер я в змозі відповісти на це питання.

Сам Монтесума не був винен. Невблаганна доля спрямовувала кожен його крок, і говорила його вустами. Боги Анауака були неправедними богами. За їхніми потворними кам’яними статуями ховався диявольськи жорстокий розум жерців — а вони повсякчас твердили, що боги люблять криваві людські жертви. Але прокляття тяжіло над ними. І коли імператор запитував своїх ідолів через жерців, ті давали йому брехливі поради, що прирікали на загибель їх самих і всіх, хто їм поклонявся.

Поки ми говорили, сонце швидко зайшло, і все огорнув морок. Тільки снігові верхів’я вулканів Попокатепетль і Істаксиуатль все ще були осяяні зловісною криваво-червоною загравою.