Ніколи ще постать мертвої жінки, що покоїться в своєму вічному сховку на вершині Істаксиуатля, не вимальовувалася з такою чіткістю і довершеністю, як тої ночі. Можливо, це була гра уяви, проте я чітко бачив гігантське скривавлене жіноче тіло, що лежить на смертному одрі.

Але, вочевидь, це була не тільки моя фантазія, бо коли Монтесума замовк, погляд його випадково впав на вершину вулкана і він теж завмер, не в змозі відірвати від неї очей.

— Поглянь-но, теулю! — промовив він, нарешті, з гірким усміхом. — Там покоїться душа народу Анауаку, омита кров’ю і готова до поховання. Ти бачиш, яка страшна вона навіть у смерті?

Але тільки він вимовив ці слова і обернувся, щоб піти, як з боку гори донісся дикий нелюдський зойк, сповнений такої страшної муки, що у мене кров застигла в жилах. Монтесума заціпенів, учепившись за мою руку, і ми обоє втупилися на Істаксиуатль, звідки линули ці потойбічні ридання. Нам здалося, що скривавлена, залита страшним багровим світлом постать жінки підвелася зі свого кам’яного ложа. Вона підіймалася поволі, немов прокидаючись зі сну, і, нарешті, випросталась на весь свій гігантський зріст на вершині гори. Тремтячи від страху, дивилися ми на велетенську примару, яка декілька митей стояла нерухомо, дивлячись униз на Теночтітлан. Раптом вона простягнула до нього руки, жестом, сповненим співчуття, і в ту ж мить нічний морок поглинув її, і скорботні стогони поступово стихли вдалині.

— Скажи, теулю, — прошепотів імператор, — хіба не жахливо щодня бачити подібні знамення? Я боюсь. Прислухайся до того, що діється в місті! Там теж бачили цю примару. Чуєш, як волає від страху народ? Чуєш, як жерці б’ють в барабани, щоб відвернути від нас прокляття? Плач, плач, народе мій! Моліться, жерці, і примножуйте жертви, бо день вашої загибелі близький! О Теночтітлане, цар усіх міст! Я бачу тебе зруйнованим і зганьбленим. Я бачу палаци твої почорнілими від згарищ, храми твої сплюндрованими, прекрасні сади — здичавілими. Я бачу твоїх благородних дружин наложницями чужоземців; твоїх царствених принців — їхніми слугами. Канали твої почервоніли від крові дітей твоїх, греблі твої усипані їхніми обвугленими кістками. Смерть усюди, безчестя — хліб твій, відчай — твоя доля. Ти виплекав мене, царю міст, колиско моїх предків. А нині я кажу тобі — прощавай назавжди!

Так бідкався Монтесума серед нічної темряви, голосно виливаючи свою скорботу. Але з-за гір визирнув повний місяць, і його тьмяне сяйво просочилося крізь верховіття кедрів, обвішаних примарними бородами лишайників. Воно впало на високу постать Монтесуми, його спотворене горем обличчя, його тонкі руки, що то злітали, то падали в пророчому екстазі, а купка завмерлих від страху придворних і музикантів цього разу забула про свої дудки. Ніколи ще я не бачив такої дивної і зловісної сцени, таємничої і сповненої неусвідомленого жаху. Монарх наперед оплакував падіння свого народу і своєї могутності, бо вже знав, що вони приречені! Але химери цієї ночі ще не скінчилися.