— Я нічого не знаю про ці скарби, генерале, — холодно промовив я. — Можете мене убити.

— Тобто ти Нічого не хочеш нам говорити, зраднику? Подумай! Якщо ти дав якусь клятву, Бог звільняє тебе від неї! Царства ацтеків більше немає, їхній імператор мій полонений, їхня столиця — купа руїн. Справжній Бог дав мені перемогу над проклятими ідолами! Золото ворога — моя законна здобич, і я повинен її одержати, щоб розплатитися з моїми доблесними товаришами, яким нічим поживитися серед руїн. Подумай ще раз!

— Я нічого не знаю про ці скарби, генерале.

— Пам’ять іноді зраджує людей. Ти помреш, зраднику, можеш у цьому не сумніватися. Але смерть не завжди приходить швидко. Є багато способів, про які ти, звичайно, чув, оскільки жив у Іспанії…

Кортес багатозначно подивився на мене і продовжував:

— Людина вмирає, і все-таки продовжує жити протягом довгих тижнів. Як це не сумно, мені доведеться вдатися до таких засобів, щоб оживити твою пам’ять — якщо вона ще спить, — перш ніж ти помреш.

— Я у вашій владі, генерале, — відповів я. — Ви весь час називаєте мене зрадником, але я не зрадник. Я підданий англійського короля, а не короля Іспанії. Сюди я прибув слідом за одним негідником, який щодо мене і моєї сім’ї вчинив страшний злочин, — це один із ваших соратників, де Гарсіа, або, як ви його називаєте, Сарседа. До ацтеків я приєднався, щоб знайти його, і ще з деяких причин. Ацтеки зазнали поразки, і тепер я ваш полонений. Але принаймні поводьтеся зі мною, як чесні воїни обходяться з переможеним супротивником. Я нічого не знаю про скарби. Убийте мене, та й квит.

— Як людина я, можливо, так і зробив би, але я не просто людина. Тут в Анауаку я представляю церкву! Ти прилучився до ідолопоклонників, ти спокійно дивився, як твої дикі друзі приносять у жертву і пожирають християн, твоїх братів. За одне це тебе треба приректи на вічні тортури, і так воно, поза сумнівом, і буде. Що стосується ідальго дона Сарседи, я його знаю тільки як хороброго товариша по зброї і не стану слухати про нього всілякі дурниці. Але якщо між вами і справді була якась давня ворожнеча, я тобі не заздрю, — тут в очах Кортеса промайнув злісний вогник, — бо я маю намір доручити тебе його клопотам. Востаннє повторюю: вибирай! Або ти скажеш, де заховані скарби, і здобудеш свободу, або будеш переданий дону Сарседі. А вже він знайде спосіб розв’язати тобі язика!

Дивна слабкість оволоділа мною, коли я зрозумів, що приречений на тортури і що катувати мене буде де Гарсіа. Знаючи його жорстоке серце, чи міг я розраховувати на поблажливість? Дзуськи!