Цим і завершився бій. Лише небагатьом іспанцям та їхнім союзникам вдалося вибратися на рівнину за грядою скель, що захищали Місто Сосен.
Після цієї битви іспанці не турбували нас протягом багатьох років, обмежуючись погрозами, а моє ім’я прославилося серед усіх племен отомі.
Одного полоненого іспанця я врятував від смерті і пізніше відпустив на свободу. Від нього я дізнався дещо про де Гарсіа, або Сарседу. Він усе ще служив при Кортесові. Марина дотримала свого слова і розповіла Кортесові про те, що він хотів катувати Отомі, отже, Кортес неабияк розгнівався на де Гарсіа, та ще до того Марина звалила на нього всю провину за нашу втечу. Вона сказала, що де Гарсіа, напевно, випустив нас із воріт табору не інакше як за добрячий хабар.
Про чотирнадцять років мого життя після розгрому іспанців я розкажу коротко, — бо в порівнянні з попередніми то були мирні роки. За цей час у нас з Отомі народилося троє синів, що стали утіхою мого життя. Я любив їх, і діти теж любили мене всім серцем. Якби не домішка материнської крові, вони були б справжніми маленькими англійцями, бо я охрестив їх, навчив своєї мови і своєї віри; у них були мої очі, і всім своїм виглядом, окрім надто смаглявої шкіри, вони куди більше скидалися на англійців, аніж на індіанців.
Але цих дорогих моєму серцю дітей спіткала гірка доля: смерть узяла їх так само, як нещасне немовля, що народилося багато років по тому від Лілі. Двоє з них померли — один від лихоманки, якій не зарадив увесь мій хист, а другий розбився насмерть, зірвавшись з високого кедра, куди здерся, шукаючи гніздо шуліки. З трьох синів залишився живий тільки старший, мій улюбленець, але про нього мова ще попереду.
Що розповісти ще? Після перемоги над іспанцями і їхніми союзниками я був обраний на великій раді правителем Міста Сосен нарівні з Отомі, отже ми одержали величезну, хоча й не абсолютну, владу. Користуючись нею, мені врешті-решт вдалося скасувати страшний обряд людських жертвопринесень, хоча це й викликало люту ненависть жерців, та й від нашого союзу багато гірських племен відпали. Останнє жертвопринесення, якщо не брати до уваги ще одного і найжахливішого, про яке розкажу згодом, було відсвятковане на теокалі перед палацом після розгрому іспанців в ущелині.
На третій рік мого перебування в Місті Сосен — на той час Отомі вже народила двох синів — до мене таємно прибули вісники від друзів Куаутемока. Він витримав усі тортури і як і раніше був полоненим Кортеса. Вісники розповіли, що Кортес скоро виступить у похід до затоки Гондурасу через країну, яку нині називають Юкатаном, і що він вирішив узяти з собою Куаутемока та інших знатних ацтеків, побоюючись залишати їх без нагляду. Від них же ми дізналися про невдоволення Анауаку жорстокістю і поборами іспанців, що росли серед підкорених племен. Дехто вважав, що наближається час загального повстання і що це повстання може увінчатися успіхом.