Ті, хто послав до мене вісників, просили зібрати загін отомі і виступити з ним в Юкатан. Там на мене чекатимуть. Коли всі загони з’єднаються, ми оточимо іспанців серед лісів і боліт, нападемо на них у відповідний момент і, знищивши всіх, звільнимо Куаутемока. Це мало стати тільки першим кроком у боротьбі проти іспанців; про решту я не буду говорити, бо їм не судилося здійснитися.

Вислухавши вісників, я сумно похитав головою, бо їхній план здавався мені безнадійним. Але тоді встав старший з вісників і відвів мене убік, щоб передати мені слова, призначені тільки для моїх вух.

— Куаутемок просив сказати тобі таке: “Я чув, що ти, брате мій, разом з моєю сестрою Отомі живеш на волі в горах отомі. А я — на жаль! — гину в темниці теулів, як поранений орел у клітці. Брате мій, благаю тебе, якщо це в твоїй владі, допоможи мені в ім’я нашої давньої дружби і всього, що ми вистраждали разом. Можливо,’ настане час, коли я знову правитиму Анауаком, і тоді ти займеш місце поряд зі мною”.

Я слухав, і серце моє обливалося кров’ю, бо я любив свого побратима Куаутемока так само, як люблю його й дотепер.

— Повертайся і постарайся передати Куаутемоку мою відповідь, — сказав я віснику. — Надії мало, але я зроблю все, що зможу. Хай чекає на мене в лісах Юкатану.

Дізнавшись про мою обіцянку, Отомі дуже засмутилася: вона вважала цю затію божевільною і говорила, що вона призведе лише до моєї загибелі. Але, оскільки обіцянка була вже дана, її потрібно було виконати, і Отомі не стала мене утримувати. Я зібрав загін з п’ятисот воїнів, і ми рушили в далеку, важку дорогу, розрахувавши усе так, щоб зустрітися з іспанцями в ущелинах Юкатану. В останню мить Отомі хотіла мене супроводжувати, проте я заборонив їй це робити, бо вона не мала права залишати свій народ і своїх дітей, і ми попрощалися, вперше відчувши гіркоту розлуки.

Я не стану описувати всю тяжкість нашого шляху. Два з половиною місяці пробиралися ми через гори і річки, через ліси і болота, поки, нарешті, не досягли величезного мертвого міста, покинутого його мешканцями багато поколінь тому. Місцеві індіанці називали його Паленке[89]. Це місто — одне з найдивовижніших міст, яке мені довелося побачити під час своїх мандрів. Воно майже заросло чагарниками та хащами, з-поміж дерев усюди, куди не кинь оком, височіли напівзруйновані мармурові палаци, поспіль вкриті різьбленням всередині і ззовні, теокалі, прикрашені скульптурними зображеннями, і потворні статуї богів, що посміхаються. Я часто розмірковував: який народ зумів спорудити цю столицю, які царі тут правили? Але минуле ревно береже свої таємниці. Відповісти на ці питання, можливо, вдасться лише тоді, коли який-небудь учений розгадає значення кам’яних символів і написів, що вкривали там згори донизу стіни багатьох будівель.