Ми сховалися в цьому мертвому місті, хоча мені знадобилося чимало зусиль переконати своїх воїнів йти за мною. Вони боялися потривожити душі численних городян, котрі мешкали колись тут, боялися згубної лихоманки, не кажучи вже про змій і хижаків, що чатували серед руїн. Проте я одержав відомості, що іспанці повинні пройти через болота між річкою і мертвим містом, і вирішив влаштувати засідку саме тут.

На восьмий день розвідники сповістили мені, що Кортес перетнув велику річку вище за течією і тепер продирається через ліси — болотами він був ситий досхочу. Ми спішно рушили до річки, щоб переправитися за ним услід, але тут хлинула така злива, яких не буває більше ніде на землі. Вона періщила цілу добу, так що зрештою нам довелося брести по коліна у воді, а коли ми досягли річки, то побачили перед собою неозорий ревучий потік. Для переправи через нього знадобилася б принаймні добряча рибальська барка.

Три дні ми простирчали при березі, страждаючи від лихоманки, браку харчів і надміру води, поки річка, нарешті, не увійшла в свої береги. Уранці нам вдалося її перетнути, втративши на переправі чотирьох воїнів.

Опинившись на протилежному березі, я наказав своїм людям сховатися в чагарях і очереті, а сам з шістьма воїнами рушив уперед, щоб натрапити на слід іспанців. Десь через годину ми натрапили на прорубану крізь гущавину просіку і обережно пішли нею. Незабаром ліс порідшав, і ми опинилися на галявині, де, мабуть, нещодавно стояв табір Кортеса. Тут лежав труп індіанця, загиблого від хвороби. Вугілля у багаттях ще не встигло вичахнути.

Ярдів за п’ятдесят від табору стояло могутнє дерево сейба, схоже на наш англійський дуб, тільки з більш м’якою деревиною і білою корою. Сейба досягає в обхваті розмірів сторічного дуба всього за двадцять років, а таких дерев, як це, я, правду кажучи, взагалі ніколи не бачив: з ним міг би зрівнятися лише грубезний “Дуб Кербі” та ще, можливо, “Король Шотландії”, який росте у Брумі, приході графства Норфолк.

На сейбі сиділа зграя шулік, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що їх сюди привабило. На нижніх гілках, погойдуючись від легкого вітру, висіли тіла трьох чоловіків.

— Ось вони, сліди іспанців! — промовив я. — Подивимося, хто це. І ми підійшли ближче до крислатого дерева. Потривожений нами шуліка злетів з гілки. Чи то від помаху

його крил повішений повернувся до мене обличчям. Я поглянув на нього, відсахнувся, і зі стогоном упав на землю. Це був той, кого я шукав і хотів врятувати, мій друг і побратим, останній імператор Анауаку Куаутемок. Він був повішений, як злодій, у безлюдному похмурому лісі, і лише шуліки кружляли тут над його головою.