Я підійшов до Отомі і поділився з нею новиною.

— Я сподівалася померти тут, — відповіла вона. — Але нехай буде так; смерть можна зустріти в будь-якому місці.

Тільки мій син зрадів, коли дізнався, що нам не загрожує більше голодна смерть чи загибель від меча.

— Батьку, — сказав він, — іспанці подарували нам життя, але ж вони загарбали усю нашу країну. Тож куди ми підемо?

— Не знаю, синку, — відповів я.

— Тату, — пошепки сказав він. — Давай знайдемо корабель і попливемо через море у нашу країну, до Англії!

Серце моє завмерло при цих словах. Але як здійснити цей план? І як поставиться до нього Отомі?

— Він придумав непогано, теулю, — відповіла вона на моє невисловлене питання. — Для тебе і для нашого сина це буде, мабуть, найкраще. Що ж до мене, то я відповім тобі прислів’ям мого народу: “Тільки у рідній землі м’яко спиться”.

З цими словами вона відвернулася і почала збиратися, готуючись у далеку дорогу в нікуди. Більше ми про це не говорили.

Увечері втомлена вервечка чоловіків з кількома жінками та дітьми почала спускатися спіральною дорогою з піраміди. Іспанці чекали нас біля воріт.

Одні зустріли нас прокляттями, інші — глузуванням, але ті, в кого була хоч крапля шляхетності, мовчали зі співчуття до нашого горя і шаноби до нашої мужності, яку ми виявили в останній битві. Тут же гарчали, як голодні пуми, союзники індіанці. Вони волали і вимагали нашої смерті доти, доки іспанці не примусили їх замовкнути. Останній акт падіння Анауаку був трагічний: собаки гризлися між собою, а левова частка дісталася леву.

Біля воріт нас розділили: простих людей одразу ж вивели під охороною із зруйнованого міста і відпустили в гори, а решту відправили до іспанського табору, щоб допитати. Мене, мою дружину і сина повели до палацу, в наше колишнє житло, щоб там оголосити нам волю капітана Діаса.

На цьому короткому шляху мене підстерігала несподіванка. Я випадково підвів очі: осторонь усіх, схрестивши на грудях руки, стояв Хуан де Гарсіа. За ці дні я встиг про нього забути, бо голова моя була зайнята іншими речами, але, ледве я його уздрів, як відразу пригадав, що, поки ця людина жива, небезпека і горе будуть моїми незмінними супутниками.

Де Гарсіа спостерігав за нами мовчки. Коли ми порівнялися, він промовив:

— До побачення, кузене Вінґфілде! Ти уцілів і навіть одержав повне прощення разом зі своєю дружиною і своїм покидьком. Проте якби ця стара шкапа, яка нами командує, послухалася мене, вас спалили б живцем на багатті усіх трьох! Але нічого не вдієш. До побачення! Я їду в Мехіко повідомити про все віце-королю. Сподіваюся, він це так не залишить.