— Що ж ти робитимеш далі, друзяко? — звернувся до мене капітан Діас. — Ти можеш іти куди хочеш. Але куди?

— Хтозна, — знизав я плечима.

— У такому разі, якщо хочеш, я дам тобі добру пораду: іди на службу до короля Іспанії. Але давай спочатку повечеряємо — про все це ми ще встигнемо поговорити.

При світлі смолоскипів ми сіли з Берналем Діасом і ще кількома іспанцями до столу, накритого в парадній залі палацу. Отомі не схотіла залишитися і квапливо пішла до свого покою.

Розділ XXXVII ВІДПЛАТА

Розділ XXXVII

ВІДПЛАТА

За вечерею Берналь Діас згадував про нашу першу зустріч на греблі і про те, як я мало не вбив його, прийнявши за Сарседу. До речі, він запитав, що ми не поділили з доном Сарседою.

У кількох словах я розповів йому історію свого життя. Діас був уражений.

— Пресвята Діво! — вигукнув він. — Я завжди вважав його за негідника, але це просто нечувано! Даю тобі слово, якби я знав про це годину тому, цей мерзотник так просто не втік би з моїх рук. Але зараз, на жаль, уже пізно: він квапиться на мене наскаржитися за те, що я вас відпустив. Хай скаржиться — його там не дуже-то шанують!

— Я розповів лише правду, — відповів я. — Але, кажучи відверто, я віддав би півжиття, щоб зустрітися з ним віч-на-віч у відкритому герці. У нас з ним давні рахунки.

Раптом якийсь холодний страшний подих неначе торкнувся мого обличчя. Тривожне відчуття непоправного нещастя згнітило мені серце.

— Ходімо глянемо, може, він ще не виїхав, — сказав капітан Діас і, гукнувши вартового, попрямував з кімнати. І раптом я побачив у дверях жінку з розпущеним довгим волоссям, із обличчям, спотвореним невимовною мукою. Я ледве упізнав Отомі.

— Що з нашим сином? — вигукнув я.

— Він мертвий! — відповіла вона пошепки, аж кров мені захолола в жилах.

Але Діас допитувався вражено:

— Помер? Чому він помер?

— Де Гарсіа! Я бачила, як він виходив, — промовила Отомі і, піднявши догори руки, як сніп, упала біля порога.

Тої миті серце моє розбилося навіки. Відтоді вже ніщо не в змозі по-справжньому його схвилювати, і лише цей спогад терзає мене день у день, і так буде до останнього мого подиху, аж поки я не зустрінуся з моєю любою дитиною.

— Ну що, Берналю Діасе? — вигукнув я хрипким голосом. — Ми правду я тобі казав про твого товариша?