Нині я не можу сказати, чи справді я бачив це видовисько, чи це були примари жахливої ночі. Але деякі іспанці присягалися, що бачили те саме.

Над вершиною Хаки, як завжди, стояв стовп осяйного диму. Раптом вогненний хрест виріс із полум’я на вершині гори і розрісся на все небо. Дим клубочився біля його підніжжя, набираючи форми ідолів, що сиділи в храмі. Збільшені в сотні разів, вони здавалися ще грізнішими в своїй примарній пишності.

— Дивися! — промовила Отомі. — Твій хрест сяє над моїми загиблими богами, яким я поклонялася цієї ночі, хоча й не зі своєї волі.

Якийсь час я з жахом дивився на сніги Хаки, потім раптом їх осяяв перший промінь вранішнього сонця, і все зникло.

Ми трималися проти іспанців ще три дні. Вони не могли до нас дістатися, а їхні кулі пролітали над нашими головами, не завдаючи шкоди. Упродовж цього часу я не розмовляв з Отомі: ми уникали одне одного. Як живе втілення скорботи, вона годинами просиджувала одна у сховищі храму. В очах її застигла невідворотна мука. Двічі я намагався з нею поговорити, спонукуваний жалістю, але вона відверталася від мене.

Незабаром іспанці дізналися, що на теокалі є вода і значні запаси харчу десь на місяць, отож, не покладаючись на силу зброї, вони почали переговори.

Якогось дня мені закинули на кінці списа пергамент, підписаний капітаном Берналем Діасом. У ньому мовилося, що, беручи до уваги те, що я врятував іспанців від жертвопринесення, мені, моїй дружині, моєму сину, а також решті отомі, що залишилися на теокалі, дається повне помилування, і дозволяється вільно піти куди нам заманеться, проте усе наше майно і наші землі переходять до скарбниці віце-короля.

Чесно кажучи, я навіть не сподівався, що нам усім збережуть життя і свободу.

Але щодо мене, то я волів би краще померти. Отомі спорудила між нами непереборну стіну. Я був пов’язаний з жінкою, яка мимохіть заплямувала руки людською кров’ю. На щастя, у мене був син, моя остання втіха. Він нічого не знав про ганьбу своєї матері.

“Якби я міг, — думав я не раз, — о, якби я міг утекти з цієї проклятої країни і узяти його з собою до Англії, його і Отомі! Можливо, там вона забуде про те, що колись була дикункою!”

На жаль, цьому не судилося збутися.

Я поспішив повідомити добру звістку про помилування. Мене вислухали мовчки. Люди білої раси були б на сьомому небі від щастя, бо, коли загрожує смерть, усі інші втрати здаються нікчемними. Інша річ — індіанці. Коли успіх відвертається від них, вони перестають дорожити життям. Ці воїни отомі втратили свою батьківщину, свої будинки, своїх дружин, своїх одноплемінників і всю свою маєтність. Що їм залишилося? Життя та право йти світ за очі. Але навіщо їм тепер було життя? Ось чому отомі зустріли милість ворогів точнісінько так, як зустріли б і їхню немилість, — похмурим мовчанням.