Усе це промайнуло у мене в голові миттєво, поки жерці тягли тласкаланця до вівтаря, а Отомі керувала хором, що виконував пісню смерті.

Наступної миті я вже був поряд з нею.

— Що тут відбувається? — запитав я суворо.

Отомі підвела на мене порожні очі, немов не при собі.

— Йди геть, біла людино, — промовила вона. — Чужоземцям не слід втручатися в наші обряди.

Я стояв, як уражений громом, заціпеніло дивлячись на полум’я, що палало перед статуєю грізного бога, який прокинувся після довгих років сну.

Мені здавалося, що я бачу страшний сон.

Але я очумався від цього кошмару і, вихопивши меча, кинувся на жерця перед вівтарем. Перш ніж я встиг змахнути мечем, оскаженілі жінки вчепилися в мене, наче пуми з диких лісів.

— Геть, теулю! — волали вони мені у вуха. — Геть, інакше ми заколемо й тебе на вівтарі!

І з тим самим верещанням вони виштовхали мене з кола.

Я відійшов убік, силкуючись щось придумати. Мій погляд упав на довгу низку зв’язаних жертв. Тридцятеро чекали смерті, з-поміж них — п’ятеро іспанців, вони лежали останніми. Схоже було, що їх приберегли для завершення торжества на сході сонця. Я сушив собі голову — як їх врятувати? Моя влада вже нічого не значила. Утримати жінок від помсти неможливо: вони збожеволіли від страждань. Чоловіки поводилися інакше. Дехто з боязкою втіхою спостерігав за цим видовищем, не беручи в ньому участі. Неподалік стояв один з вождів отомі, мій одноліток. Він завжди був моїм другом і першим після мене воєначальником племені. Я шепнув стиха:

— Послухай, друже, в ім’я честі вашого народу допоможи мені припинити все це!

— Не можу, — відповів він. — І не здумай втручатися, бо вони тебе роздеруть на шматки. Ми всі скоро загинемо, і вони знавісніли, і вчинять це, бо їм втрачати нічого. Старі звичаї, як їх не виганяй, не забуваються.

— Але, може, нам вдасться врятувати хоча б теулів? — запитав я.

— А навіщо? Хіба вони врятують нас через кілька днів, коли ми опинимося в їхніх руках?

— Може, і не врятують, — відповів я, — але, якщо нам судилося померти, то краще померти з чистою совістю.

— Що ти від мене хочеш, теулю?

— Ось що: знайди кількох воїнів, які ще не піддалися цьому божевіллю, і допоможи мені разом з ними звільнити хоча б теулів, якщо ми вже не можемо врятувати решту. Якщо нам це вдасться, ми спустимо їх на вірьовках там, де сходи обриваються, а далі вони дадуть собі раду.

— Спробую, — знизав той плечима. — Але я це зроблю тільки в Ім’я нашої дружби, а зовсім не з любові до проклятих теулів.

Він відійшов, і скоро я помітив, як біля полонених почали крутитися воїни. Немов випадково, вони зупинилися саме там, де були прив’язані іспанці, закриваючи їх від жінок, захоплених оргією.