Весь цей час ми дерлися до вогненної вершини Хаки при яскравому місячному сяйві, але раптом перший промінь сонця торкнувся гори — і полум’я, що освітлювало зсередини гігантський стовп диму над кратером, відразу примерхло. Зате вся крижана шапка заіскрилася в яскраво-червоному промінні; ми повзли по ній, як дві чорні мухи, а внизу під нами ще клубочилася нічна імла. Це було дивовижне і страхітливе видовисько.

Де Гарсіа стояв на лаві біля підошви кратера.

“Ну, тепер-то він напевно зупиниться, — подумав я. — У нього є меч, і йому неважко буде убити мене, коли я переповзатиму з криги до гарячої лави”. Очевидно, де Гарсіа теж подумав про це, бо він обернувся до мене з сатанинською гримасою, але тут же знову почав дертися вгору. Я нічого не міг збагнути. Де ж він сподівається від мене сховатися? Кроків за триста від нас клекотів кратер, викидаючи в небо клубки пари і диму, а під ним громадилися застиглі потоки лави, часом такої гарячої, що по ній важко було ступати. Відчувалося, що де Гарсіа втомився. Тепер уже він ледве чвалав, а я невідступно йшов за ним, зводячи подих.

Ось він наблизився до краю кратера і заглянув униз. Невже він кинеться туди? Але куди там! Круто обернувшись, де Гарсіа вихопив меча і пішов на мене.

За кілька кроків від мене, там, де я не міг дістати його мечем, де Гарсіа спинився. Я сів на уламок лави. Який вираз обличчя у нього був! Обличчя вбивці перед розплатою. Шкода, що я не художник, бо словами неможливо описати ці запалі червоні очі, скрегіт зубів і губи, що тремтіли. Я гадаю, що коли сам диявол, ворог роду людського, викине свій останній козир і погубить останню душу, він перед смертю матиме такий самий вигляд.

— Ну ось ми і здибалися, де Гарсіа, — мовив я.

— Чого ти тягнеш? — прохрипів він. — Убий мене, і покінчимо з цим!

— Куди поспішати, кузене? Я шукав тебе двадцять років, — навіщо ж нам відразу розлучатися? Погомонімо трохи! Я сподіваюся, ти вдовольниш мою цікавість. За що ти заподіяв стільки горя мені і моїм рідним? Адже ж має бути якесь пояснення твоїй безглуздій тупій жорстокості!

Я говорив з ним спокійно і байдуже, я не відчував ані найменшого хвилювання, у душі була пустка. Я міг уже без туги думати про мого убитого сина; для мене він не був мертвий, бо я сам був усього лише часткою всеосяжної природи, куди входила і смерть. Навіть про де Гарсіая думав без ненависті, немов і він був пішаком у чиїйсь руці. Але водночас я знав, що він тепер цілком у моїй владі, що він мені скаже правду.

— Ще змалку я покохав твою матір, кузене, — почав він поволі, над силу вимовляючи кожне слово. — Лише її я любив усе життя, а вона ненавиділа мене і боялася моєї жорстокості. Потім вона полюбила твого батька. Я виказав його інквізиції, сподіваючись, що його замучать і спалять, але вона звільнила його і втекла з ним до Англії. Мене мучили ревнощі, я мріяв про помсту, проте твоя мати була далеко. Майже двадцять років я жив своїм темним життям, поки одного разу не опинився в Англії у справах. Тут я випадково дізнався, що твоя мати і батько живуть поблизу Ярмута, і мені до смерті захотілося побачити її — вбивати її я й не думав. Ми зустрілися в лісі, я побачив, що вона стала ще прекрасніша, і зрозумів, що кохаю її нестямно. Я запропонував їй на вибір: тікати зі мною або померти, і вона вибрала смерть. Я вже підняв було кинджал, але раптом вона зупинилася і сказала: