НА МИЛІСТЬ ПЕРЕМОЖЦЯ

Я підняв Отомі на руки і відніс в одне з приміщень храму. Тут сховалися діти і серед них був мій син.

— Тату, що з мамою? — запитав хлопчик. — Чому вона замкнула мене з цими дітьми?

— Мати твоя непритомна, — відповів я. — А сюди вона тебе замкнула, бо тут безпечно. Доглянь за нею, поки я повернуся.

— Гаразд, тату, — промовив хлопчик — Тільки я вважаю, що моє місце поруч з тобою, — адже я майже дорослий! Я хочу битися з іспанцями, а не панькатися з хворими жінками.

— Про це й не думай! — сказав я. — Прошу тебе, синку, сиди тут, поки я за тобою не прийду.

Я вийшов з приміщення, причинивши за собою двері. Але через хвилину я вже пошкодував, що сам не залишився там, бо від видовища, що постало перед моїми очима, кров холонула в жилах.

Жінки розділилися на кілька груп і рушили в наш бік, виспівуючи і пританцьовуючи на ходу. Декотрі несли на руках своїх дітей, і майже всі були напівголі. Попереду бігли, очевидно, жриці. Вони кидалися навсібіч, скакали, стрибали, голосили, вигукуючи імена своїх диявольських богів і прославляючи жорстокість своїх предків, а за ними, завиваючи, бігло юрмисько жінок.

Я не в змозі передати дух тієї стародавньої пісні жінок отомі з усіма їхніми криками, риданнями, переможними вигуками і зойками, сповненими передсмертної туги.

Дедалі голосніше звучав хор. Не зводячи очей зі своєї богині смерті у намисті з людських черепів, жінки почали задкувати. Вони відступали поволі і урочисто, немов хвилі відкочувалися від храму. Раптом за якимось знаком усі водночас підвели руки і обличчя до неба. Вітер розвівав їхнє довге волосся, заграва пожеж освітлювала голі груди, вогниками блукала в очах. Моторошно пролунав протяжний вигук:

— Врятуй нас, Уїцилопочтлі! Прийми нас у своє житло богів!

Крик повторився тричі, з кожним разом все несамовитіше, і раптом увірвався. Жінки отомі зникли! Вершина теокалі була порожня.

Так завершилося останнє жертвопринесення в Місті Сосен. Я обернувся і побачив перед собою Отомі.

— Що сталося? — запитала вона. — Де мої посестри? О, напевно, я бачила страшний сон. Мені снилося, що наші боги знову здобули могутність і знову п’ють людську кров…

— Так, страшний сон, — відповів я, — але пробудження іще страшніше. Бо диявольські боги і справді ще сильні у цій клятій країні; вони узяли до себе твоїх сестер.

— Не знаю, яка їхня сила, — сумно заперечила Отомі. — Уві сні мені здавалося, що це було останнє зусилля наших богів, за яким уже не залишилося нічого, лише нескінченність смерті. Поглянь!

І вона показала на снігову вершину вулкана Хака.