Розділ XXXVIII ПРОЩАННЯ З ОТОМІ

Розділ XXXVIII

ПРОЩАННЯ З ОТОМІ

Так я виконав обіцянку, дану батькові, і помстився де Гарсіа. Вірніше, я бачив, як відбулася покара, бо, яка не страшна його смерть, він помер не від моєї руки. Де Гарсіа помер від страху. І я тут же пошкодував, що він загинув саме так, бо, коли крижаний неприродний спокій залишив мою душу, я зненавидів його ще сильніше, аніж раніше. Я шкодував, що не убив його власною рукою, і шкодую дотепер! Дехто, може, стане мене засуджувати, бо нам заповідано прощати своїх ворогів, але це всепрощення я полишаю Господові.

Коли де Гарсіа щез у прірві, я почвалав додому. Точніше, не додому, бо його у мене більше не було, а до зруйнованого міста внизу.

Спускатися крижаним схилом було набагато важче, ніж підніматися. Тепер я знов став таким, як усі, змученим і пригніченим. Мені було так гірко, що якби я оступився на льоду, я не став би про це шкодувати.

Але я не оступився і врешті-решт досяг снігового покриву, де йти було набагато легше. Отже, я дотримав своєї клятви і помстився. Але якою ціною! Я втратив свою наречену, любов моєї юності; двадцять років я був вождем індіанців, але плем’я моє переможене, прекрасне місто зруйноване, а я убогий і бездомний, і хтозна чи поталанить мені уникнути смерті або рабства. Але все це я міг би пережити, лише з жахливою смертю свого останнього сина, єдиної відради мого самотнього життя, я примиритися не міг.

Любов до дітей стала єдиною пристрастю моїх зрілих років. Я любив їх, і вони любили мене. Я виховував їх з дитинства, і вони були в душі англійцями. І ось нещасний випадок, хвороба і меч відняли у мене всіх трьох, і я залишився сам-один. Кажуть, що час лікує всі рани. Брехня! Я старий, і я це знаю.

І ось я впав на сніговий схил вулкана, де до мене не ступала жодна нога людини, і заплакав так, як чоловік плаче лише раз у житті.

Мені вдалося дістатися до міста тільки надвечір, бо шлях був неблизький, а я знесилів і ледве брів. Біля палацу мене зустрів капітан Діас зі своїми товаришами. Солдати мовчки зняли капелюхи з поваги до мого горя, а Діас запитав:

— Вбивця сконав?

Я кивнув і пройшов повз них до своєї кімнати. Отомі сиділа сама, холодна і прекрасна, немов статуя з мармуру.

— Я поховала сина поряд із прахом братів і прадідів, — відізвалася на мій погляд Отомі. — Твоє серце не витримало б, якби ти його побачив. Вбивця помер? — запитала Отомі точнісінько так, як і Діас.

— Так.

У декількох словах я розповів їй усе.

— Ти мав убити його сам. Кров нашого сина не відомщена.

— Авжеж. Але тієї миті я не думав, про помсту! бо бачив, як вона уразила його згори. Можливо, це й на краще. Я надто пізно зрозумів, що не повинен був брати її на себе. Є вищий суддя.