— Неправда! — промовила Отомі. — Я цьому не вірю. На твоєму місці я б порізала його на шматки і тільки потім віддала в лапи дияволам — не раніше! Але навіщо розводитися про це? Все скінчено, все мертве, і моє серце теж.

Уночі вона раптом розбудила мене:

— Прокинься, я хочу з тобою поговорити!

— Говори, — озвався я.

— Я не могла заснути. Ми зустрілися багато-багато років тому. Ох, як добре я пам’ятаю той день! Уперше я побачила тебе при дворі мого батька Монтесуми в Чапультепеку, побачила і покохала. Я любила тебе завжди. Мене не страхали чужі боги!

— Чому ти говориш про це, Отомі? — запитав я.

— Бо мені так хочеться. Можеш ти подарувати одну годину тій, яка віддала тобі все? Пам’ятаєш, як ти відштовхнув мене? О, я гадала, що помру від ганьби, коли добилася, щоб мене призначили тобі за дружину, а ти натомість заговорив зі мною про дівчину за морем, про цю Лілі, чий перстень дотепер у тебе на пальці. Але я полюбила тебе ще більше за твою чесність, а інше ти знаєш.

Ти став моїм, бо я зважилася лягти поруч з тобою на жертовний камінь. Тоді ти поцілував мене і сказав, що любиш. Але ти ніколи не любив мене остаточно і безповоротно. Ти весь час думав про цю Лілі. Я знаю це й зараз, хоча й прагнула себе одурити. Колись я була вродлива, а для чоловіків це щось важить. Я була віддана тобі, і раз чи двічі ти сам гадав, що любиш. Але зараз я жалкую, що теулі наспіли вчасно і не дали нам померти разом на вівтарі. Я шкодую про це тільки через себе. Ми врятувалися, і для мене почалася нескінченна боротьба. Ти одружився зі мною, але ти не знав, хто твоя дружина. Ти знав, що я красива, ніжна, вірна тобі — все це так і було, — але ти не розумів, що я для тебе чужа, що я залишилася такою ж самою, якими були мої предки. Увесь цей час я жила за звичаями свого народу і ніколи не могла забути своїх богів. Я намагалася їх відринути, але настав час, і вони помстилися мені. Я не пам’ятаю, що робила тої ночі, коли ти побачив мене на теокалі під час жертвопринесення Уїцилопочтлі. Всі ці роки ти був вірний мені, і я народжувала тобі дітей, яких ти любив. Але ти любив їх тільки заради них самих, а не заради мене. У глибині душі ти ненавидів мою кров, яка змішалася з твоєю, в їхніх жилах. Адже ти й мене любив лише наполовину. Ця жорстока розполовинена любов мало не звела мене з розуму. Але потім і вона померла, коли ти побачив, як я, охоплена безумством, здійснювала стародавній обряд моїх предків на теокалі. Тільки тоді ти збагнув, хто я така. Я дикунка!

І ось наших дітей, що поєднували нас, немає. І разом з ними померла твоя любов. Але я залишилася — як живе нагадування про минуле. Але тепер і я вмираю.