— Там, на виході з лісу, біля дороги стоїть камінний білий хрест.

— Брешеш?

Оксана не відповіла.

— Друже Багнет, ану біжи до того хреста.

— Тю-тю! — ображено озвався Багнет. — Від’їхали чотири. кілометри. Що я тобі — хорт, щоб бігати?

— Друже Неплюй!

— Не піду! Бреше вона.

— А якщо не бреше?

— Шляк би тебе трафив, Клешня, ти раніше головою чи с… думав?

Бандерівці почали сперечатися, лаятись, ображати один одного. Оксана лежала, обережно обмацуючи подряпане обличчя, мовчала.

— Що в тебе було в течці?

— Це моя справа.

— Ану встань! — загорлав Клешня, штовхнувши дівчину кулаком у спину.

Оксана звелася на лікті, спокійно подивилася на бандерівців.

— Слухай мене, Клешня. Чим вас карають? Шомполами, киями? Так ось, якщо ти мене ще раз удариш — дістанеш додатково ще десять шомполів. Усіх двадцять, перших десять ти вже заробив.

— Я тобі покажу! — замахав кулаком перед її обличчям бандерівець. — Хто ти така?

— Хлопці, — відвернулася від нього дівчина. — Я попереджала — течку вас примусять знайти.

Портфель, що залишився біля хреста, найменше турбував Оксану. Вона й згадала про нього з запізненням. У ньому була білизна, рушник, мило, зубна паста й щітка, книжка новел Василя Стефаника, яку вона хотіла б ще раз перечитати, якщо випаде вільний час, і декілька загорнутих у газету «Волинь» бутербродів. Зараз, коли, можливо, вирішувалося питання життя або смерті, мабуть, не варто було й думати про таку втрату. Однак дівчину не залишала думка про помилку й про те, що, можливо, Марко вже повернувся до хреста й розшукує її.

— Так, — додала Оксана, скрушно похитавши головою. — Якщо течка загубиться, вам дістанеться. Всім.

На довгому обличчі Клешні появився майже мученицький вираз. Він сердито подивився на своїх товаришів і, переводячи погляд на дівчину, покивав брудним пальцем біля самісінького її носа.