Годин через чотири підвода в’їхала на подвір’я якоїсь занедбаної садиби й зупинилася біля двоповерхового будинку з облупленими колонами на ганку. За будинком починався фруктовий сад, занедбаний, зарослий бур’янами. Багато гілляк яблунь і груш були поламані й висіли омертвілі з сухим, потемнілим листям, але на вершечках дерев ще де-не-де видніли стиглі плоди.

Біля підводи появився глухонімий дідок з непокритою сивою головою, в кожушку, накинутому на плечі, на вигляд напівбожевільний. Він раз у раз радісно всміхався й кланявся бандерівцям.

Оксану привели до кімнати з забитим дошками вікном, оберемком сіна в кутку, принесли й поставили на підлозі біля порога велику миску з яблуками. На вимогу дівчини негайно відвести її до начальника уваги не звертали, немовби й не чули, про що вона говорить. Тільки Клешня, виходячи з кімнати, вишкірив зуби й промовив насмішкувато:

— Сиди, красуне, ввечері я до тебе загляну…

Двері замкнули на ключ. Оксана залишилася сама.

Вона походила по кімнаті й ще раз обміркувала все, що сталося. Прийшла до висновку: ці троє дійсно не знають Марка й не дуже впевнені, що до їх рук потрапила саме та людина, на яку вони полювали. Але бандерівці, які її схопили, були тільки звичайними виконавцями. Той, чий наказ вони виконували, міг знати і Марка, й Хауссера. Можливо, це був сам Вепр. Треба було готуватись до гіршого.

Перш за все необхідно підкріпитися. Оксана з’їла декілька яблук, які здалися їй дуже смачними, й продумала, як себе поводити. Для неї було дуже важливим, щоб у бандерівців і в їх начальника виникло враження, що вона не налякана, а, навпаки, обурена їх діями. Ніяких пояснень, поки її не відправлять до вищого начальства. Там, якщо не буде іншого виходу, слід згадати про Вепра.

В будинку було тихо, голоси долинали з подвір’я. Декілька разів проскрипів валок колодязя, це, мабуть, вуйко напував коней. Оксана підійшла до дверей, повернулася до них спиною й почала з усієї сили гримати каблуками. Їй довелося довго барабанити в двері, поки в коридорі залунали кроки.

З’явилися двоє — Багнет і Клешня.

— Чого казишся? — суворо запитав Багнет.

— Мені потрібні дзеркало й гребінець, — спокійно заявила дівчина.

— Що?! — мало не захлинувся від подиву Багнет, глянув на Оксану й зареготав. Він міг чекати всього, тільки не такого прохання.

— Дайте мені дзеркало й гребінця, — повторила Оксана, ніби трохи ображена дурнуватим сміхом молодого вояка. — Може, у вас є щітка, гуталін? Принесіть!

Тепер здивування Багнета було цілковитим. Ті люди, яких вони привозили сюди, благали про одне, — звільнити їх, божилися у своїй невинності, плакали, просили дати їм води, а ця дівчина вимагає дзеркальця, крему до чобіт, немов збирається йти на прогулянку.