Багнет сіна не пошкодував, приніс до кімнати великий оберемок і навіть послужливо розрівняв його біля стіни.

— Ось так, пані, буде добре.

Оксана трохи поїла й лягла. Вона спробувала відразу ж заснути, але сон довго не приходив до неї. Тільки пізно ввечері втома взяла своє. Її розбудив звук пострілу. Зараз же пролунали дві автоматні черги й вигуки: «Тримай! Ось він!» Оксана рвучко підвелася на ноги. Скільки тривав її сон, вона не знала, але голова була свіжою, ясною, і її відразу ж здивувало, що на подвір’ї вигукували щось російською мовою. Раптом вона почула: «Товаришу командире! Одного негідника спіймали!» — й серце її тенькнуло — партизани!

Дівчина не знала, що їй робити: радіти чи журитися. Її визволення було б рівнозначне провалу. І вперше в неї виникла думка про втечу. Тікати від своїх… Безглуздішого становища, ніж те, в якому вона опинилася, важко було й уявити.

В коридорі забігали, тупаючи чобітьми. Хтось крикнув по-російськи з сильним українським акцентом:

— Оглянути приміщення. Можливо, тут є арештовані.

Йому поспішно відповіли:

— Ось тут одні двері замкнуті, товаришу командире! Гей, хто тут?

В двері загримали кулаками. Оксана мовчала. Її вразило те, що партизани розмовляють тільки російською мовою, хоч по м’якому акценту відчувалося, що голоси належать українцям. Звичайно, командир партизанів і деякі його бійці могли бути в минулому кадровими офіцерами й солдатами Червоної Армії і звикли до статутних виразів, але звичайно в партизанських загонах, що діяли на Україні, навіть бійці росіяни розмовляли якщо не чистою українською мовою, то з великою домішкою українських слів. «Товаришу командире, доведеться виламати двері!» — запропонував хтось. «Почекайте, — не погодивсь командир. — Ванюшо, в тебе є якийсь ключ. Спробуй!»

«Ванюша… — відзначила про себе Оксана, — Що ж, серед них може бути росіянин, Ванюша. Але чому весь час чути тільки два голоси — командира і бійця? Чому мовчить решта?»

Двері з тріскотом відчинилися, до кімнати вдерлося декілька чоловік, і дівчину засліпило проміння двох чи трьох спрямованих на неї електричних ліхтариків.

— Хто така? — Оксана впізнала голос командира. — Заарештована? Ми — радянські партизани.

— Вона злякалася, товаришу командир… — Це був той же знайомий Оксані голос, голос бійця.

Промені ліхтариків занишпорили по кімнаті, один освітив хвацького молодця у френчі з орденом Червоного Прапора й медаллю «За відвагу» біля правої нагрудної кишені.

— Хто така? Відповідай! Якщо ти наша, ми візьмемо тебе з собою, — інакше — загинеш. Ми не можемо тут довго бути. Тебе били? Хто над тобою знущався? Ану покажіть їй оцього! Оцей?