— Коли він вивозив його у Вашінгтон? Мабуть, це було пов'язано з роботою трибуналу в Нюрнберзі?

— Тоді ще трибуналом і не пахло… Це було в травні чи в червні…

— Цього року?

— Минулого.

Господи, подумав Роумен, невже вони вже тоді почали підбирати досьє проти Ейслера і Брехта?! Ми ж тоді браталися з росіянами на Одері! І ми знали, що всі ці росіяни — комуністи. А ті, хто не був комуністом, носили німецьку форму в дивізіях Власова, — ще більші гітлерівці, ніж сам Гітлер, що може бути страшніше від зрадника-наймита, який служить тому, хто вбиває твій же народ?!

Снайдерс загальмував біля потрібного їм будинку на Те-резієнштрасе, викинув недокурок і спитав:

— Ти почекаєш? Чи підемо по нього разом?

— Ходімо разом.

— Добре. Я перед тобою цокатиму закаблуками, на них дуже впливає, коли приходить великий начальник.

— Валяй, — погодився Роумен. — Скажи йому, що я племінник Айка. Чи дядько державного секретаря.

— Про Бірнса він зрозуміє, а з Айком важче, вони ж акуратисти, всі буквочки вимовляють, — «Ейзенхоувар», по-нашому не зразу зрозуміють… Ходімо, племіннику…

По дерев'яних сходах вони зійшли на третій поверх, подзвонили у важкі двері; найдужче Роумен боявся, що гада не буде на місці, а він мусить сьогодні ж повернутися до Мадріда, він не має права не повернутися туди, бо тоді провалиться діло, яке він задумав; я розшукаю цього мерзотника, сказав він собі, нікуди він не втече, тільки не можна панікувати, і тоді все буде так, як повинно бути.

— Хто там? — почув він веселий дівочий голос.

— З американського представництва, — сказав Снайдерс.

Брязнув ланцюжок, двері відчинились. Роумен побачив молоденьку дівчину і навіть примружився від того, що обличчя її було таким же веснянкуватим, як у Крісти.

— Де містер Морсен? — спитав Снайдерс.

— Тату! — крикнула дівчина. — До тебе! Проходьте, будь ласка.

Снайдерс запитливо подивився на Роумена — чи варто проходити? Може, одразу саджати в джип і везти в казарму; але Пол пішов коридором до вітальні, чіпко оглядаючи стіни, завішані маленькими мініатюрками — види Скандінавії, Португалії та півдня Франції; Марсель і Ліон впізнав зразу, часто бував ще до війни, коли вчив там французьку, — на літніх канікулах.