— Коли він вивозив його у Вашінгтон? Мабуть, це було пов'язано з роботою трибуналу в Нюрнберзі?
— Тоді ще трибуналом і не пахло… Це було в травні чи в червні…
— Цього року?
— Минулого.
Господи, подумав Роумен, невже вони вже тоді почали підбирати досьє проти Ейслера і Брехта?! Ми ж тоді браталися з росіянами на Одері! І ми знали, що всі ці росіяни — комуністи. А ті, хто не був комуністом, носили німецьку форму в дивізіях Власова, — ще більші гітлерівці, ніж сам Гітлер, що може бути страшніше від зрадника-наймита, який служить тому, хто вбиває твій же народ?!
Снайдерс загальмував біля потрібного їм будинку на Те-резієнштрасе, викинув недокурок і спитав:
— Ти почекаєш? Чи підемо по нього разом?
— Ходімо разом.
— Добре. Я перед тобою цокатиму закаблуками, на них дуже впливає, коли приходить великий начальник.
— Валяй, — погодився Роумен. — Скажи йому, що я племінник Айка. Чи дядько державного секретаря.
— Про Бірнса він зрозуміє, а з Айком важче, вони ж акуратисти, всі буквочки вимовляють, — «Ейзенхоувар», по-нашому не зразу зрозуміють… Ходімо, племіннику…
По дерев'яних сходах вони зійшли на третій поверх, подзвонили у важкі двері; найдужче Роумен боявся, що
— Хто там? — почув він веселий дівочий голос.
— З американського представництва, — сказав Снайдерс.
Брязнув ланцюжок, двері відчинились. Роумен побачив молоденьку дівчину і навіть примружився від того, що обличчя її було таким же веснянкуватим, як у Крісти.
— Де містер Морсен? — спитав Снайдерс.
— Тату! — крикнула дівчина. — До тебе! Проходьте, будь ласка.
Снайдерс запитливо подивився на Роумена — чи варто проходити? Може, одразу саджати в джип і везти в