У великій, вагомо обставленій кімнаті насамперед впадав у очі величезний «Бехштейн»; видно було, що це не деталь гарнітура, а той предмет, який тут конче потрібний: він був завалений нотами, кришка відчинена, на підставці стояла велика папка, мабуть, розбирали партитуру концерту.

Морсен легко підвівся назустріч Роумену, стримано вклонився й спитав чистою англійською мовою:

— Чим можу служити?

— Це ми вирішимо пізніше — чи взагалі ви можете служити, — сухо відповів Снайдерс, — а поки що збирайтеся.

— Збиратися? — трохи здивовано перепитав Морсен. — Я розумію вас так, що треба взяти з собою якісь речі?

Дівчина підійшла до нього, пополотніла; вона напівобняла його, припала до батька, і Роумен помітив, як у неї затремтіли губи.

Років сімнадцять, подумав він, зовсім ще маленька, а ян одразу все відчула; зло породжує зло, світ жахливий, боже праведний…

— Це залежить від вас, — мовив Роумен. — Про всяк випадок візьміть зубну щітку, мило й джемпер.

— Я буду готовий за хвилину, — сказав Морсен і пішов до свого кабінету.

Донька й Роумен пішли слідом за ним.

— Ви можете сидіти, полковнику, — сказав Снайдерс, звертаючись до Роумена. — Я подивлюся за ним. А ви поки що відпочивайте…

Це він почав свою гру, збагнув Роумен. Він робить з мене великого начальника; нехай, йому видніше; зрештою, він тут працює, йому краще знати, як поводитись.

— Я можу подзвонити? — спитав Морсен, повернувшись з кабінету з джемпером в руках. — Мені треба попередити, що я… Що я…

— Ні, дзвонити нікуди не треба, — відрубав Роумен. — І вам, — він подивився на дівчину, — не треба нікому дзвонити. Якщо розмова піде так, як я хочу, тато повернеться додо-му через кілька годин. Не у ваших інтересах, щоб хтось ще дізнався про наш візит.

— Я повернуся, донечко, — сказав Морсен і легким ніжним порухом руки погладив дівчину по щоці. — Будь ласка, не хвилюйся.

— Таточку, — сказала дівчина, і голос її затремтів, — будь ласка, таточку, зроби так, щоб ти швидше повернувся… Мені так страшно самій…

— Так, донечко, я зроблю все, що в моїх силах…