Коли спускалися по сходах, Роумеп спитав:

— Де ваша дружина?

— Вона загинула під час бомбардування, — відповів Морсен. — Майже перед кінцем усього цього жаху.

— Ви живете вдвох з дочкою?

— Так. Мій син також загинув, — відповів той. — На східному фронті.

У джипі Роумен сів біля Морсена, запропонував йому сигарету, вислухав, як той люб'язно відмовив (обличчя німця було зовсім нерухомим, наче театральна маска), і спитав:

— Ваше справжнє прізвище…

— Якщо ви з американських служб, воно має бути відоме…

— Воно мені відоме, Густаве, — відповів Роумен. — Але є велика різниця між тим, що я читаю в документах — і наших, і Верена — і тим, що я чую з уст, так би мовити, першоджерела… Отже, ваше ім'я?

— Густав Гаузнер.

Роумен витяг з кишені блокнотик — точна копія того, що був у Бласа (подарував йому під час останньої зустрічі в Мадріді; Бласа врятувало те, що мати була американка, жила в Майамі, підтримувала сина фінансово), і глянув у свої записи, що стосувалися зовсім іншої справи, але зробив це так, що Гаузнер не міг бачити того, що в нього записано, а Снайдерс повинен був побачити цю записну книжечку і відповідно зробити висновок, що в Пола розроблено план, інакше навіщо ж туди заглядати?

— Ваше звапня? — спитав Роумен.

— Майор.

— В якому році вступили в абвер?

— В абвер не вступали, це не партія, — сухо відповів Гаузнер. — Мене запросив туди адмірал Канаріс у тридцять п'ятому.

— Вас використовували тільки на скандінавському напрямку?

— В основному — так.

— Ваша цивільна професія?

— Викладач Берлінського університету.

— Спеціальність?