— Ми чули, як ви на вулиці кричали, що знаєте ім’я того, хто вбив пана Ероута…

Коли служник зранку (на постійне прохання Ероута будити його о дев’ятій) постукав і не почув відповіді, сам легенько прочинив двері і зазирнув до кімнати. Він уже хотів відкрити рота і прогугнявити традиційну фразу ви-про-си-ли-роз-бу-ди-ти, як побачив наставлені на двері величезні сідниці голландця. Служка переступив поріг, але крім «ви… ви… ви…» не міг вимовити нічого, — його до смерті перелякало крейдяне обличчя Ероута і живіт, що розлізся в усі боки, готовий ось-ось випустити вмістимість. Тоді б довелося служці прибирати лайно…

Спочатку, правда, спало на думку, що Ероут після вчорашньої пиятики досі не оговтався. Але коли із тими ж словами, що стали схожими на схлипування «ви… ви… ви» спробував зрушити з місця голландця і навіть смикнув його за руку, то рука виявилася такою холодною і задерев’янілою, що хлопець несамовито закричав. Він вперше в житті доторкнувся до мертвого тіла.

Служка Бінгасара, видно, мав клепку в голові і перш, ніж вибігти геть, закрив двері на ключ, зв’язку яких носив при собі, і лише тоді кинувся сходами вниз і відразу повідомив поліцію про нещастя.

Тепер він вже втретє переповідав те саме і його свідчення ретельно записував поліцейський.

У цей час Бінгасар з дружиною робили на базарі закупки для кухні і торгувалися так шалено, що у Бінгасара розболілася голова і завурчало в животі — він зранку через того дикуна Сема не встиг поснідати. І лише повернувшись до готелю з наповненим пакунками візком, побачив дві поліцейські машини. До кімнати Ероута його відразу не впустили і Бінгасару нічого не лишалося, як лементувати на всю вулицю про страшну кару, що впала на його пристійний і порядний готель.

… Бінгасар стояв біля захололого тіла Ероута, хапав ротом повітря і розумів, у яку халепу вскочив, вигукуючи, що знає ім’я вбивці. Навальні питання інспектора із змученим обличчям і краваткою, котра висіла абияк, не давали можливості ні на хвилину зволікати з відповіддю. Бінгасар, обливаючись потом, лопотів:

— Я тільки припускаю…

— Хто?

— … це той, що летів з Ероутом у літаку… про це писали газети… це… Майкл Харріс!

— Ви знаєте Майкла Харріса? — підсунув поліцейський інспекторові просто перед очі якийсь клаптик паперу, тримаючи його на пінцеті.

— Бачив вчора схожого на нього, зі спини, правда.

— Коли саме?

— Якраз після того, як від Ероута ми з служкою вивели п’янісінького його приятеля і ледве посадили в таксі. Саме після цього і прийшов той, ніби Харріс.