Отакий собі закинутий чорт зна куди волею долі добропорядний юрист з університетським вишколом Кембріджа. Кому цікаво знати про це зараз? Самуру, що безперестанно обтирає хустиною чоло? Чи, можливо, отим гевалам, котрі виграють м’язами один перед одним і мають по куцій звилині в мозку, яка реагує лише на гортанні накази начальника охорони? Чи потрібно це Ель Даві, для якого виконав замовлення, як завжди, бездоганно, з бажаним для клієнта результатом?

Це ж треба, Елтон Камінскі, магістр з кембріджійською освітою, порпається у кошику з брудною білизною найбагатших людей Катару, і робить це вже чверть століття. Він називає ціну, бо сам знає, скільки коштує. Така філософія підказана Елтону його знаменитим земляком-драматургом і не позбавлена здорового глузду у Катарі, цьому Вавілоні, що виринув з дна Персидської затоки і зіп’явся на узбережжі на потіху і заздрість усього світу, бо стоїть по вуха у власному багатстві — нафті.

Камінскі встав з крісла і підійшов до столика, на якому стояло кілька пляшок. Мінеральна вода, сік, пиво в бляшанках — небагатий вибір. Його улюбленого ірландського бренді не було, та й не могло бути, бо ніхто не знав його улюбленої марки, та й кого цікавлять уподобання людини, котра працює за гроші.

Елтон потупцював біля столика, з гіркотою ковтаючи пійло зневаги, котру особливо гостро відчував зараз, відразу після того, як опустилася завіса відіграної п’єси. Ель Даві навіть не побажає подякувати авторові, бо прирівнює його талант психолога-детектива з роботою отих здорованів з охорони. Для нього він — річ, знарйддя, яке купується задля своїх цілей. Зрештою, хіба це не правда?

Та про що ж розмірковував хвилину тому… Ах, так, так… про великого ірландця Шоу, для котрого, на відміну від катарського туза, цінність у суспільстві становили освічені кола, а решта відігравала роль постаменту. Камінскі теж фабіанець у душі, зрештою, як Шоу та Уелс. Тільки досі вважав, що стоїть на постаменті.

Перший судовий процес у маленькому північноірландському містечку Нью-Рейкс залишиться на його совісті. Він тоді допустився фатальної помилки, бо був занадто гарячковитий, занадто нашпигований політикою, істеричною стріляниною, підпалами, грабунками. Вибудував химерну надію, що запроторивши до тюрми молодиків із незареєстрованою зброєю, зупинить подальшу стрілянину, вибухи та смерті ні в чому не винних жителів Ольстера. По молодості, через свою наївність, не дійшло, що мав рацію старина Шоу, коли поділив людей не на злих і добрих, а на філістерів і бунтівників. Тепер Камінскі мудрий, бо може слушно додати до такої класифікації ще й реалістів, на зразок Цезаря, Кігена або Жанни д’Арк. Він готовий навіть дискутувати з цього приводу, та кого це хвилює?