За бортом раптом з’явилися острівці зелених дерев чи кущів з безліччю відтінків. Вони приземлялися на летовищі неподалік величезного білого міста, яке тяглося до обрію. За ним — пустеля, перед ним — океан.

Ель Даві полегшено зітхнув, коли літак нарешті торкнувся землі. Мовчки сиділи до повної зупинки двигунів. І лише коли в салоні почувся голос командира екіпажу і повідомив про прибуття в Катар, Марта не тямлячи себе зіскочила з місця, розпросталася туго напнутою пружиною.

— Я не вийду з літака! Накажи, щоб мене відвезли назад, до Майкла!

— Ні! — відколов шматок льоду Даві. — Ми вийдемо звідси разом. Ти в моїй країні, ти — моя!

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! — задихалася від власного голосу Марта. Та Даві не реагував на її слова, взяв під лікоть і повів до виходу.

— Йди геть! — шарпнулася Марта. — Відпусти мене!

Але цупкі пальці міцно тримали дівчину біля себе. Якусь хвилину вона мовчки борсалася у дужих чоловічих руках. І тоді серед тиші, котру особливо гостро відчуваєш після тривалого гудіння двигунів, пролунав лунким пострілом ляпас.

Даві відсахнувся. Однак Марта уже не могла отямитися, била навідмаш, хоча сили раз за разом покидали її. Руки, що піднімалися, наливалися свинцем, їх було так важко змусити підвестися.

— Оце тобі за Майкла, якого ти велів своїм вірнопідданим прибрати, — ледве ворушила сухим наждаком вуст рідною мовою. — За мою розбиту долю, за моє дитя…

Даві не дав договорити. Згріб Марту в оберемок, притиснув до себе і заговорив, віддихуючи просто в обличчя:

— Ніхто не доторкнеться до тебе, крім мене. Ти — моя!

З розбитого носа тоненькою цівкою витікала кров, але Даві не відчував її. Говорив в обличчя жінки, заради якої зніс і ці ляпаси, хоча будь-яку іншу при найменшій спробі піднести руку на нього велів би закатувати на смерть.

— Ніхто не знайде тебе, не відбере від мене. Ти моя, моя, Марто…

Чорні мигдалини очей були зовсім близько, він перейшов на шепіт. Його слова разом з повітрям проникали усередину і там вибухали кулями приреченості. Руйнівна хвиля миттю докотилася до мозку і звідтам озвалася паралізуючим болем.

Замовк, зачарований її близькістю, одурманений ароматом її трепетного тіла. Марта не рухалася. Сльозинки завмерли на заплющених очах і він упіймав їх вустами, не дав скотитися по блідих, холодних щоках. З-під ледве розтулених уст проглядалися рівні білі зціплені зуби. Доторкнувся вустами, Марта лише застогнала, так і не розплющуючи очей. І тоді припав до її рота, з силою проник крізь зціплені зуби.

Пручатися не змогла. Найменший рух викликав у голові нестерпний біль, од нього дерев’яніло тіло, перетворювалося на зів’ялу стеблину. Спробувала ворухнути язиком, але він занадто повільно рухався, хоча його порух Даві сприйняв за вияв зустрічного бажання. Шаленів, обціловуючи обличчя, шию, груди дівчини. Під лавиною цілунків все ж таки спромоглася ворухнути тисячетонним язиком: