Саме після невдалого першого судового процесу став надзвичайно обачним і відразу відчув себе незатишно серед пострілів, нічних галасувань поліцейських сирен, закладених вибухівок у припаркованих машинах. Єдине, що зумів дивом випросити у міністерстві юстиції, це рекомендації на отримання ліцензії приватного детектива.

Отоді-то вже на практиці переконався, що робота детектива швидше схожа на фабрику думки, в якій він, до того ж добрий психолог, видруковує власні п’єси. Остання з неприємних, як називав Шоу свої твори, де йшлося про чисті та безчесні гроші, не втискувалася у визначені рамки.

Цього разу весь час на язиці крутилася фраза одного з героїв Шоу — чолов’яги Тренча, котрий безпорадно запитував: «Ви хочете сказати, що я такий же негідник, як і ви?»[17]

Ось воно що! Ось що гризе Елтона і не дає спокою. Він просто-напросто переплутав жанри драматургії, маючи усе життя справи неприємного характеру. Стоячи на зведеному власноруч постаменті, дивився на людей зверху вниз, вивчаючи тільки патологію.

Виходить, прагнення догодити Ель Даві добило в ньому щось велике і значуще, котре не звідав сам у житті. Гадав, що осягнув вершини людської психології, а спіткнувся на власних амбіціях і поставив на карту життя ні в чому не винних людей. Одразу двох.

Нарешті збагнув, чого висмоктує з нього досі незнане отой підступний хробачок. Марта Квитко та Майкл Харріс випадають з його неприємних п’єс, це не їх амплуа. І гроші, що отримає за таку постановку, будуть неприємно пахнути.

Окрик Самура обсипав детектива гарячим попелом, — Даві викликав до свого салону.

Зараз, коли Камінскі вперше відчував внутрішнє незадоволення і дискомфорт, до якого не звик, йому зовсім не хотілося потрапляти на очі ні Даві, ні, що найбільше, Марті. Ох, як било в ніздрі лайном, яке відчував на собі, у собі…

Очевидно, дівчина почне розпитувати про Харріса, і Елтону доведеться викручуватися перед порядною людиною, якій він завдав болю. А якщо бовкне щось поза волею Даві, той без жодних вагань втопить детектива у багні. І не вишкребтися тоді Елтону на поверхню.

Про всяк випадок постукав у двері. Почекав хвильку під тремтливе шкварчання попелу. Навіть не знав, що скаже…

Раніше, тріумфально закінчуючи дійство неприємних п’єс, молов з таким пафосом різні бздури, що актори у фінальних сценах падали навколішки, обливалися слізьми, хапали ротом повітря, блідли, синіли і благали про єдине — не розголошувати, нікому не казати, не згадувати і обіцяли одне й теж — це ніколи не повториться, вони зміняться на краще, помиряться, віддадуть вкрадене, повернуться до сімейного вогнища…