Настала хвилинна мовчанка, і серед цієї мовчанки пролунав пронизливий жіночий голос:

— Сокіл переміг! Англійський сокіл переміг!

Слідом за цим зчинився неймовірний шум: “Він мертвий!”, “Ні, він ворушиться!”, “Убий його!”, “Пощади його, він гарно бився!”.

Пітер сперся на свій меч і дивився на переможеного суперника. Затим він подивився на короля та королеву, але вони сиділи мовчки, не подавали ніяких знаків. Він бачив Маргарет, яка намагалася підвестися й щось вигукнути, але жінки, котрі стояли поруч, посадили її назад. Довкола запанувала глибока тиша, тисячі людей напружено чекали кінця. Пітер поглянув на Морелла. На жаль, той був ще живий, його меч та міцний шолом пом’якшили силу удару. Морелла був тільки поранений та оглушений,

— Що я маю робити? — звернувся Пітер до королівської пари.

Здавалося, король був збентежений, він хотів щось сказати, але королева нахилилась до нього, шепнула декілька слів, і він залишився сидіти нерухомо. Обоє мовчали. Мовчав і натовп, який пильно спостерігав за всім цим. Розуміючи, що означає ця жахлива мовчанка, Пітер кинув меч і дістав кинджал, щоб розрізати ремінці шолома Морелла й завдати останнього удару.

У цю мить він почув шум, який долинув з протилежного кінця арени. Поглянувши в той бік, він побачив досить дивну картину, якої йому не доводилось ніколи спостерігати. З поручнів павільйону навпроти нього, як кішка, спускалась жінка. Зі спритністю кішки вона стрибнула з висоти в десять футів і, підхопивши свої спідниці, кинулась до нього. Це була Бетті. Без сумніву, це була Бетті. Бетті в її розкішному вбранні, з розпущеним волоссям. Пітер здивовано дивився на неї. Всі довкола вражено завмерли. Через півхвилини вона вже була поряд і, зупинившись над тілом Морелла, закричала:

— Не чіпай його! Кажу тобі, не чіпай його!

Пітер не знав, що робити і що сказати, рушив було, щоб поговорити з нею, але вона стрімко кинулась до меча Пітера, що лежав на піску, підняла його й, відскочивши назад до Морелла, вигукнула:

— Тобі доведеться спочатку зітнутися зі мною, Пітер!

І вона справді так рішуче почала наступати на нього з його власним мечем у руках, що він змушений був відступати, щоб уникнути удару. По лавках прокотилася хвиля реготу. Засміявся навіть Пітер. Нічого подібного ніколи ще не бачили в Іспанії. Сміх ущух, а Бетті, яка мала далеко не тихий голос, знову закричала жахливою іспанською мовою:

— Нехай він уб’є спочатку мене, перш ніж уб’є мого чоловіка! Віддайте мені мого чоловіка!

— Бери його, якщо тобі хочеться, — відповів Пітер.

Бетті, кинувши меча, своїми міцними руками підняла іспанця, який лежав непритомний, неначе це була дитина; його закривавлена голова впала їй на плече. Бетті спробувала винести його, але не змогла.