Морелла перший завдав удару, і його меч зі скреготінням зіткнувся зі сталлю. Перш ніж Морелла встиг знову стати в позицію, Пітер завдав удару у відповідь, проте Морелла встиг пригнутися, і меч тільки зрізав чорне пір’я з його шолома. Зі швидкістю блискавки лезо меча Морелла вдарило просто в обличчя Пітера, але англієць устиг трохи відхилитись, і удар пройшов мимо. Знову атакував Морелла і завдав удару такої сили, що, хоча Пітер устиг підставити свій щит, меч іспанця сковзнув по ньому і влучив у незахищену шию та плече. Кров забарвила білі обладунки, і Пітер похитнувся.

— Орел перемагає! Орел перемагає! Іспанія і орел! — горлали десятки тисяч горлянок.

Слідом за цим запала хвилинна мовчанка, і в цій тиші в натовпі пролунав жіночий голос, у якому Маргарет упізнала голос Інеси:

— Ні, сокіл нападає!

Не встиг вщухнути звук її голосу як Пітер, очевидно, розлючений болем од рани та стразом поразки, з бойовим вигуком: “Нехай живуть Бруми!” — зібрав усі сили і рушив просто на Морелла. Синювата криця зблиснула на сонці і обрушилась на Морелла — глядачі побачили, що половина шолома іспанця впала на пісок. Цього разу настала черга похитнутися Морелла. Більше того — він випустив свій щит.

— Оце удар! Гарний удар! — пролунали в натовпі голоси. — Сокіл! Сокіл!

Пітер побачив, що супротивник загубив щита, і чи то як лицар, так подумав натовп, що привітав цей жест, чи тому, що захотілося вивільнити ліву руку, але він пожбурив свій щит і, схопивши меча обома руками, кинувся на іспанця. З цієї миті, хоча він був без шолома, кінець поєдинку, не викликав сумнівів. Бетті говорила про Пітера як про настирного бійця з важким ударом. Цього разу Пітер довів, що вона мала рацію. Свіжий, немовби він тільки що вийшов на арену, Пітер завдавав удару за ударом бідолашному іспанцеві, поки удари його меча по толедській криці обладунків противника не стали нагадувати удари молота по кувалді. Це були страшні удари, але сталь ще витримувала, і Морелла, з усіх сил чинячи опір, відступав, поки нарешті не опинився перед трибуною, де сиділи їх величності й Маргарет.

Краєм ока Пітер помітив, де вони сидять, і подумки вирішив, що саме зараз і тут він закінчить бій. Відбивши напад зневіреного іспанця, Пітер завдав йому нищівного удару, меч його сяйнув як райдуга, і, хоча чорна криця витримала, Морелла майже збив з ніг. Скориставшись цим, Пітер високо заніс меч і з вигуком “Маргарет!” що є сили, яку мав, опустив долу. Меч зблиснув, неначе блискавиця, миттєво, засліпивши всіх, хто на нього дивився. Морелла намагався відвести меч супротивника. Марно. Його власний меч розлетівся, шолом був розрубаний, і, широко розкинувши руки, він упав на землю.