— На жаль, ваша величність, — відповіла Маргарет, і на її темні очі навернулись сльози, — як я можу бути щасливою, якщо думаю про завтрашній день?

Ізабелла почервоніла й відповіла:

— Донна Маргарет Брум, дякуйте за те, що вам приніс сьогоднішній день, забудьте про завтрашній і про те, що він має забрати. Ідіть, нехай бог буде з вами обома!

Вони вийшли, і маленький гурт англійських матросів у іспанських плащах, які сиділи в амфітеатрі та ахали, коли ударів завдавав орел, але раділи, коли перемагав сокіл, повели чи, швидше, понесли Пітера під покровом темряви до човна, який стояв неподалік од місця поєдинку. Вони відпливли, ніким не помічені, ні натовпом, ні навіть зброєносцями Пітера, переконаними, що він, як і попереджав їх, повернувся зі своєю дружиною до палацу. Так вони допливли до “Маргарет”, судно знялося з якоря і, спустившись униз за течією, зупинилося за вигином річки.

Це була тяжка ніч — у ній не було місця для кохання та ніжності. Хіба могли про це думати Маргарет і Пітер, виснажені сумнівами і страхом, переживши сьогодні такий жах і таку радість! Рана Пітера була глибока і тяжка, хоча його щит і погасив силу удару меча Морелла, тому жало меча припало, за щасливим випадком, по плечу так, що не зачепило артерії та кістки. Сміт, який був набагато кмітливіший хірург, ніж можна було подумати, вирішив насамперед рану промити спиртом, який завдавав Пітеру неймовірного болю, і зашити її шовковою ниткою. На руках і на стегнах у Пітера були страшні синці, а спина побита під час падіння з коня разом з Морелла.

Більшу частину ночі Пітер пролежав у напівзабутті. І коли настав світанок, він підвівся зі свого ліжка, щоб разом з Маргарет стати на коліна й молитися за врятування її батька од рук жорстоких іспанських священиків.

Уночі Сміт, скориставшись припливом, повів судно знову вгору за течією і кинув якір під прикриттям старих, розбитих кораблів, про які казав йому Пітер. Перед цим він зафарбував стару назву і на її місці написав “Санта-Марія” — назва корабля такої ж побудови і тоннажу, як і “Маргарет”, що його, за чутками, очікували в порту. Чи через це, чи через те, що на річці в той час було багато суден, але сталося так, що ніхто із властей не звернув уваги на їх повернення, а коли й помітив, то не став повідомляти, не надавши цьому особливого значення. В усякому разі, поки що все йшло гаразд.

За свідченням отця Енріке, це підтвердили й інші джерела, процесія “Акту віри” повинна була вийти на набережну близько восьмої години, пройти нею всього ярдів сто і повернути на вулицю, що вела до майдану, де було все налаштоване для відправлення меси. “Очищених” тут мають посадити в клітку і відвезти на Квемадеро.