— Що ви! — здивувався той. — Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…

— Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.

— Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?

Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.

На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.

Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.

— Я ніколи не думав, — говорив незнайомий, — що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей — я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, — цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! — Він похитав головою. — А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев'ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…

Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.

— Наці, наці… будьте ви прокляті! — вилаявся старий солдат.

Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.

— Що? Боїтеся, хлопці? — Він гірко посміхнувся. — А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. — Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.

— Цікава людина, — промовив Грязнов. — Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.

— Я теж, — сказав Ожогін. — Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…

Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!

Ввечері Микита Родіонович і Андрій знову пішли до Юргенса. В особняку панувало пожвавлення. В одній з кімнат хтось грав на піаніно, із спальні було чути гомін.

Юргенс вийшов назустріч гостям з огрядною, уже літньою рудою німкою і молодим обер-лейтенантом у формі льотчика.

— Мої друзі, — відрекомендував Юргенс Ожогіна й Грязнова. — Моя дружина… мій син…

Дружина Юргенса запропонувала негайно йти в їдальню.

Молодий Юргенс зовні був схожий на матір. Незважаючи на те, що йому було лише двадцять п'ять років, його голова була майже зовсім лиса. Спочатку він не брав участі в розмові і тільки зрідка, коли до нього зверталися, відповідав короткими фразами або кивком голови.