— Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, — заявив він, прощаючись.

XV

Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися до міста з лугової, північної, сторони і повзли геть до ліска. До полудня звичайно прояснювалось, і в просвітах хмар було видно уже по-весняному чисте, веселе небо. Граки з діловитим виглядом хазяйнували в голих ще парках і садах. Неспокійні горобці копирсалися на дорогах.

— Хочу поздоровити вас, товариші, з весною, — промовив Гуго Абіх, входячи в кімнату.

Гуго завжди приносив із собою новини. Сьогодні в його руках була газета.

— «Загальне воєнне становище різко змінилося в несприятливий для нас бік внаслідок успішного радянського наступу з передмостового укріплення Баранув», — прочитав він. — Розповідають, що Геббельс обіцяв у разі катастрофи пустити собі кулю в лоб.

— Тільки собі? — спитав Альфред Августович.

— Гадаю, що його приклад наслідують і інші.

— Я не проти того, щоб побувати на їх похороні! — засміявся Вагнер.

— Є ще одна новина, — сказав Гуго, — на цей раз спеціально для наших російських товаришів. «Сьогодні вночі передчасно помер офіцер розвідувальної служби пан Карл Юргенс…»

— Хто? — майже скрикнув Ожогін.

— Карл Юргенс, — посміхаючись, повторив Абіх.

Усі здивовано перезирнулися. Микита Родіонович майже вихопив газету з рук Гуго, прочитав об'яву про себе, потім уголос і застиг у розгубленій позі:

— Що за чортовиння… Невже він?

Андрій розсміявся:

— Ми з вами, Микито Родіоновичу, всіх пережили: і марквардтів, і кібіців, і юргенсів, і гунке…

— Як же це так? — Микита Родіонович замислився і, неначе розмовляючи сам з собою, повільно промовив — У цьому багато незрозумілого. Як хочете, мені навіть не віриться, що йдеться про нашого шефа. Може, на той світ пішов його однофамілець?

— А що, коли піти? — запропонував Алім.