«Піду… Спробую».

Він піднявся у свою кімнату, одягнувся й вийшов.

Вулиці були майже порожніми. Правда, біля хлібного магазина стояла черга, але ніхто не галасував, як звичайно. Під вікном висів великий жовтий аркуш паперу з написом: «Продажу немає». Однак люди, очевидно, чекали появи господаря, сподіваючись, що він повідомить щось втішне.

На центральних вулицях, зрідка траплялися перехожі, рухалися навантажені машини — майже всі під охороною. Біля гестапо панувало незвичайне пожвавлення: підходили і відходили грузовики, взвод автоматників перегородив значну частину вулиці і нікого не пропускав.

Коли Ожогін підійшов, патруль зупинив його і зажадав перепустку. Микита Родіонович подав дозвіл, одержаний ще взимку від майора. Солдат покрутив його в руках, повів плечем і покликав лейтенанта. Той заявив, що в будинок гестапо вхід стороннім заборонено.

Микита Родіонович почав придумувати найпереконливіші доводи.

— В будинок пропускаються тільки співробітники, — перервав лейтенант і додав: — У них особливі перепустки.

— Я прошу доповісти майору, — спробував умовити есесівця Микита Родіонович.

— Це не входить у мої обов'язки, — ліниво відповів лейтенант і широко позіхнув.

По обличчю видно було, що він не спав усю ніч, і його в дану хвилину більше цікавив відпочинок, ніж розмова.

— Мені дуже потрібно, — наполягав Ожогін.

— Нічим не можу допомогти, — відповів лейтенант і, бажаючи закінчити розмову, підвів підсумок: — Отак-то…

— Я почекаю кого-небудь з працівників, — не здавався Микита Родіонович.

Лейтенант відійшов, знизавши плечима.

Микита Родіонович сів на східцях будинку навпроти і почав спостерігати. З подвір'я гестапо майже через рівні проміжки часу виходили і прямували у північну частину міста машини.

«Вивозять справи», подумав Ожогін.

Кожну машину супроводжувала охорона. На одній навіть стояв кулемет.

Майже з усіх коминів будинку валив сірий дим: гестапівці палили папери й документи.

Микита Родіонович просидів хвилин двадцять. Безсонна ніч давалася взнаки: відчувалася втома, голова здавалася важкою, скроні боліли. Ожогін сперся на стіну будинку і заплющив на мить очі. По тілу почала розпливатися млість, здавалося, ніби він кудись стрімголов падає. Опам'ятавшись, підвів голову і побачив перед собою гестапівця з важким, похмурим обличчям і широко посадженими очима.

— Що ви тут робите? — спитав гестапівець, розглядаючи Ожогіна.