Сестра Вероніка тихенько відхиляє двері, зазирає всередину, прикладає пальця до губів, причиняє двері і, всміхаючись, каже:

— Спить, нехай поспить…

Вона повертає назад і віддаляється несподівано, мов підхоплена протягом, що виник саме в цю мить, бо десь унизу відчинили двері. Звідти долинає бряжчання посуду, гудіння пилососа і навіть шурхіт автомобільних шин з вулиці. Зараз я до нього не піду, нехай собі поспить, а я викурю сигарету в ванній, потім розшукаю санітарку і дам їй ще сто злотих.

І от я йду до ванної кімнати, закурюю й дивлюся в порожній коридор. З убиральні виходить санітарка і прямує в мій бік. Мені здається, зараз обличчя в неї вже не таке сердите й невдоволене, як раніш. Спостерігаю, як вона миє під краном свої великі червоні руки, потім старанно витирає їх полою халата. Я гашу сигарету, виймаю з сумочки сто злотих, згортаю банкноту вчетверо. Не знаю, з чого почати, та раптом чую свій голос, що вимовляє якісь недоладні слова:

— Ви такі добрі до мого чоловіка…

— Таж ви мені вже дали. — Обличчя в санітарки знов стає неприємним, похмурим і сердитим.

— Ви такі добрі… — повторюю я і засовую гроші в кишеню її брудного халата.

— Ех, а чоловік ваш на тонку пряде, — каже санітарка. Вона поправляє свої важкі розплилі груди і згортає руки на животі. — І навіщо його так мучити? Краще ксьондза покликати.

— Нащо ви таке говорите?

— А що! Думаєте, то не гріх — накачувати людину всякою гидотою, отрутою, чужою кров’ю, коли вона того не хоче? Таж він уже на божій дорозі.

— Що ви кажете, що ви кажете? — Я прикладаю руку до лоба, мені здається, що одна з нас збожеволіла — або я, або вона, але скоріш вона. Це ж її обличчя стало таким потворним, відразливим, її очі зіщулилися в усмішечці, її червоний слинявий рот цідить безглузді слова:

— Правду кажу, я ж бачу, як вони його мучать.

Цілісіньку ніч робили йому оті уколи та переливання. Одне кінчать, друге починають.

Я більше не слухаю, вибігаю в коридор. З якихось дверей виходить сестра Вероніка, вона крутнулась на місці, як дзига, і попливла мені назустріч.

— Сестро Вероніко… — кажу я.

— Що з вами? — сестра Вероніка зводить угору брови.

— Нічого, сестро. Де доктор Павліцький?

— А що, хіба його немає? — Здається, сестра Вероніка дуже здивована. — Ну то, може, він на хвилинку приліг або пішов у рентгенкабінет. — Вона вдивляється мені в очі й додає: — Заспокойтесь, дитино моя, не треба хвилюватись, причин для хвилювання немає, ось за годинку-півтори вернеться доктор Павліцький, і ви з пим поговорите. Ну!

Сестра Вероніка знов простягає руку й торкається моєї руки. Але цього разу її дотик, холодний і чужий, не заспокоює мене, а сповнює страхом. Я відвертаюсь від неї і біжу довгим коридором до дверей, за якими лежить він.