Ніхто тоді не знав правди про мене, ні мама, ні тато, ані Стеня; вона ще не спала, лежала в ліжку у своїй блакитній фланелевій нічній сорочечці, стягнутій під шиєю рожевою стрічечкою, і з розпашілим лицем читала одну з тих безглуздих книжок із шкільної бібліотеки, після яких вона завжди спала неспокійно, кидалася й стогнала. Їй минуло тоді вісім років.

Було це два роки тому, тепер мені дев’ятнадцять, я вже одержала атестат зрілості. Тьотя Марися подарувала мені новий ліфчик та імпортні перлонові панчохи без шва, а мама — дві сукні; я вчуся на економічному факультеті. Мій тато, а також наша класна вихователька вважали, що мені треба вивчати польську філологію або мистецтвознавство, мама ж була за медичний або фармацевтичний. Батькові поради вся наша родина, тобто мама й обидві тітки, висміяла, але ні в медичний, ні у фармацевтичний, незважаючи на всі зусилля тьоті Марисі, я не попала: перевагу давали особам робітничо-селянського походження, а крім того, не вдалося зробити ще щось дуже важливе. На юридичний, філологічний та мистецтвознавчий вступати було вже запізно, навіть про біологічний або геологічний не могло бути мови, до того ж від самої думки про них мені ставало млосно.

Щоб не змарнувати року — мама й тато з рідкісною одностайністю вважали, що це була б трагедія, — мені довелося вступити на економічний факультет; я сподівалася, що, може, наступного року пощастить без відома батьків скласти екзамени до Вищої школи зовнішньої торгівлі у Варшаві, а потім переконати їх, що для мене це буде дуже добре, хоч я і згаю рік.

Анджея, на жаль, не допустили до екзаменів на атестат зрілості. До цього йшлося вже з початку другого півріччя, бо він занедбав науку й робив усякі дурниці, але коли тьотя Міля про це дізналась, вона мало не вмерла від серцевого нападу. Потім у нас відбулась велика родинна нарада, на яку допустили й мене, але я не зуміла придумати нічого путнього, а розказати про його пиятики та всякі інші штучки, зрозуміло, теж не могла. Мій тато вважав, що Анджеєві надто добре живеться, в нього багато різних речей, яких інший не матиме й через десять років, то навіщо ж йому вчитися?

На місці Анджея він теж не став би вчитись.

— То ти радиш усе в нього відібрати і не давати грошей? — спитала тітка Міля.

— Ні, цього робити не треба, це вже не поможе.

— То що б ти зробив на моєму місці?

— Не знаю, — відказав тато і знизав плечима.

— Ти жахливий егоїст! Ти ж чоловік, а як доходить до діла, завжди вмиваєш руки!

Такі та інші прикрі слова навперебій кидали татові мама й обидві тітки.