— А, дайте мені спокій, з вами треба мати ангельське терпіння! — сказав тато і вийшов з кімнати.
У тітки Марисі відбулася ще одна родинна нарада, в якій я вже не брала участі, після чого на Анджея впали тяжкі репресії. В нього відібрали недавно куплений моторолер і взагалі майже все, що він мав. Невдовзі Анджей продав материну золоту брошку та перстень з діамантом і виїхав невідомо куди. Його не було майже два тижні. Спочатку, в перші дні, тітка в міліцію не зверталась, а тільки давала оголошення по радіо та в газетах, закликаючи Анджея вернутись додому «в зв’язку з важливими родинними справами». Оскільки Анджей не подавав жодних ознак життя, тітка з моїм батьком пішли в міліцію й заявили, що Анджей зник, і після цього його досить швидко, через два чи три дні, знайшли у Старгарді Щецінському: він спав на лаві.
В Анджея вже не було ні грошей, ні пальта, шапку та італійські черевики в нього вкрали; взутий він був у дешеві капці. Я бачила його в тих капцях, взагалі вигляд він мав жахливий — губи розквашені, ніс і підборіддя подряпані. Батько розповідав, що міліціонер у Старгарді ніяк не міг добудитись Анджея, торсав його і ставив на ноги, але той нібито тільки стогнав: «Мамо! мамо!», а як розплющив очі й побачив, з ким має діло, сипонув такою загонистою лайкою, що міліціонер аж остовпів.
Батько казав, що, напевно, Анджею від того міліціонера трохи попало, але вдома він у цьому не признався.
Тітка Міля віддала йому моторолер, купила нове пальто й італійські черевики, ще кращі, ніж попередні. Спочатку він начебто взявся до науки, але потім усе знов пішло по-старому, тільки тітка Міля, упевнившись, що може його втратити, любить його ще дужче і ще більше розбещує, так каже мій батько. А тітка Міля каже, що Анджей схожий на її чоловіка, що це єдина близька істота, яка в неї лишилась, а тому треба приймати його таким, який він є, і дякувати богові, що він вернувся. Моя мама, коли заходить мова про Анджея, звичайно мовчить, тільки раз вона сказала, що Анджей цю легковажність переросте і зміниться до невпізнання, хай-по тільки його візьме в руки яка-небудь дівчина з головою на в’язах.
У житті, мовляв, так буває.
* * *
Я закінчила другий курс, перейшла на третій і, мабуть, залишусь на економічному. Анджей сяк-так, на превелику силу, склав екзамени на атестат зрілості, але до акторської школи не попав. Кшиштоф учиться на другому курсі Гданського політехнічного інституту; його батьки продали тут квартиру й переїхали до Варшави, але будинок у Сверкові зберегли за собою, здають його дачникам і самі щороку приїздять туди на відпочинок. У моєму житті теж зайшли великі зміни, але це сталося тільки минулої зими. Я розлучилася з батьками, оселилась у тітки Марисі, здобула майже таку саму свободу й самостійність, як мої однокурсниці з провінції, що живуть у гуртожитку або на квартирі. Взагалі весь цей рік був якийсь незвичайний, незрозумілий, часом навіть страшний, здавалось, от-от почнеться війна, — і війна таки справді була, тільки не в Польщі. В інституті панував безлад, хлопці замість лекцій бігали на мітинги та демонстрації. Атмосфера всюди була нервова, всі тільки й говорили, що про Угорщину, Суец та про Сталіна.