Кшиштоф цілком усвідомлює, що, якби це сталося, він мав би все, що тільки можна мати за наших умов: високу посаду, дачу, машину й гараж, але водночас це означало б кінець усьому. Ну, чи можна уявити собі щось нудніше, ніж товариство дам, що приходять на чай о п’ятій вечора, сидять у капелюшках і розмовляють про погоду, вирощування кімнатних рослин, про моду і плетіння кофточок, ніж усі ті концерти, на які ходять лише для того, щоб продемонструвати туалети й коштовності, чи можна уявити собі щось більш убивче, ніж іменини, дні народження, свята, не кажучи вже про конференції та банкети? Я змушена була визнати, що перспектива справді невесела. Ми замовкли, сиділи й дивились у вікно, надворі насупилось, немов перед грозою. Потемніло, і подув вітер, потім пішов сніг — у квітні, перед самим Великоднем. Мимо йшли якісь люди, видно, приїжджі, з села, — жінки в хустках, чоловіки в натягнутих на вуха беретах або в плетених шапочках з опущеними навушниками, що кумедно метлялись на вітрі. Сніг ставав усе густіший, люди пробивалися крізь заметіль, борючися з вітром. Кшиштоф сказав, що хотів би зараз бути за кордоном і не дивитись на цю польську мужву. Ми посиділи ще трохи, поки не перестав іти сніг. Кшиштоф розповідав про життя на узбережжі, про повій, які там звуться «чаєчки» і майже всі хворі, про різні афери контрабандистів, валютників та шпигунів; взагалі це єдине місце в Польщі, хоч якось зв’язане з Європою, з широким світом, і він, Кшиштоф, уже не уявляє собі життя деінде. В запалі розмови Кшиштоф ніби випадково, а може, й справді ненароком, торкнувся, нарешті, коліном моєї ноги. Він попросив пробачення, а я відсунулась. Потім довгенько чекала другого дотику.

Коли ми виходили з кав’ярні, був уже вечір, похолоднішало, але сніг перестав. Ми розстались біля трамвайної зупинки, Кшиштоф поспішав на останній автобус до Сверкова.

Прощаючись, він ще раз запросив мене, і я сказала, що коли завтра буде дуже гарна погода, то, може, й приїду.

Я їду поїздом додому після дня і ночі, проведених у Кшиштофа. Нам не треба було ховатись, Кшиштоф одержав ключі офіційно. Він уже досяг, як він висловився, довоєнного повноліття, йому минув двадцять один рік.

Обоє ми вже повнолітні. Тож ми не ховалися. Разом ходили гуляти по лісу, разом обідали в закусочній.

Побалакали з сусідами про розведення курей та вирощування полуниць, які в цих місцях добре родять. Увечері пили чай і слухали радіо. Спати полягали в окремих кімнатах, але Кшиштоф прийшов до мене, і ми провели ніч разом.

І ось тепер я їду додому й читаю книжку. Коли-не-коли підводжу голову й дивлюся на краєвид, що біжить назад.