— Що з тобою, Мілю?! — скрикнула моя мама.
Тітка трохи помовчала, потім сказала:
— Козяр зі мною не привітався.
— Може, він просто тебе не помітив? — сказав мій батько.
— Не помітив… — тітка презирливо глянула на нього, склала рукавички й сіла коло столу.
Словом, ми довідалися, що голова районної ради Козяр, який з першого класу вчився разом з чоловіком тьоті Мілі і зробив їй стільки добра, не привітався з нею, а на те, напевно, були якісь поважні причини. Але які саме? Отож-бо й воно! І хоч ми цього не знали, нам раптом стало дуже сумно, тривожно й сиротливо. Хто знає, як буде далі? Може, ще гірше, ніж раніш?
— А, дайте мені спокій… — сказав нарешті батько і вийшов з кімнати.
— Так, це легше яа все, — зауважила моя мама, і нарада тривала вже без батька.
Незабаром я теж пішла, бо в мене був семінар. Через дві години, коли я повернулася, питання про переїзд на західні землі вже вирішили.
Спочатку була думка, що я переведусь у Вроцлавський університет і житиму там на квартирі або щодня їздитиму до Вроцлава — це двадцять з гаком кілометрів, але потім постановили, що я залишусь, оселюся в тітки Марисі й закінчу навчання там, де почала. Різдво ми святкували вже в новій квартирі.
* * *
Вчора я одержала листа від Кшиштофа. На великодні канікули він приїздить на кілька днів до Сверкова, сам-один. Пропонує зустрітися в «Літературній кав’ярні», згадати нашу юність.
Це запрошення мене і не порадувало, і не засмутило.
Той день у Сверкові… як давно це було, минуло вже цілих чотири роки! Я, власне, забула про ту пригоду, а її фізіологічний бік, коли про нього подумала, здався мені такою ж дрібницею, як випадання розхитаних молочних зубів, — пригадую, я навіть охоче пускала в хід пальці, щоб їх позбутися. Трохи ніяково мені стало тільки тоді, коли я заглянула у свій щоденник і натрапила на запис про маленькі бутербродики, яких мама наготувала мені на цю прогулянку. Не знаю, як назвати це почуття, — мабуть, то був сором, хоч таємниця так і не розкрилась, отже, почуття це суто інтимне і таким залишиться назавжди. Може, колись, як я постарію, а мама буде вже зовсім старенька, одного дня я скажу їй: «Пам’ятаєш, мамо, як ми з Анджеєм, Іреною і Кшиштофом їздили на дачу у Сверків? Знаєш, я тоді втратила дівоцтво». Так, може, колись я це і скажу їй. Але ніколи не зможу сказати: «Ті маленькі, гарненькі бутербродики, котрі ти мені дала на дорогу, щоб, як ти говорила, Кшиштофові батьки не подумали, ніби моя мама не знає, як робляться такі бутерброди, — так от ці вишукані бутербродики з’їдено під час звичайнісінької пиятики».