Вчора я склала політекономію, останній екзамен у цій сесії. Перед екзаменом хвилювалась, бо напередодні викладач зрізав шістьох моїх однокурсників, але в мене вийшло непогано, дістала три з плюсом. Сьогодні думала поспати до дванадцятої, бо вчора в нас була гулянка до другої години ночі, але о дев’ятій тітка збудила мене й сказала, що хтось хоче мене бачити. Виявилося, це Кшиштоф, він віз вантажною машиною якісь меблі на дачу у Сверків. Оскільки я ще в негліже, а шофер чекати не стане, Кшиштоф одвезе манатки й вернеться сюди.

На дванадцяту запрошує мене до кав’ярні. Тітка сказала, щоб я попросила гостя зачекати в її кімнаті, поки вдягнуся, але Кшиштоф відмовився; він дуже поспішає, його жде машина, забіг тільки домовитися зі мною. Тітка залишила нас самих у передпокої. Кшиштоф тихо сказав, що в другій половині дня ми могли б поїхати до Сверкова, обняв мене й хотів поцілувати, але я вислизнула з його рук. Я була в брудній, зім’ятій піжамі, вигляд мала непривабливий і взагалі злилась на Кшиштофа за таке зневажливе ставлення до мене. Щось брутальне було в цих його наскоках, у тому, як нетерпляче він домагався лише одного — переспати зі мною, а для мене це зовсім не було таким захоплюючим переживанням, заради якого можна забути про все на світі. Я сказала, що до кав’ярні прийду, але ні на які поїздки не маю часу, бо вже написала додому, що приїду сьогодні вночі.

На побачення з Кшиштофом я вдяглася й нафарбувалася особливо старанно. Позичила в тітки бузкову італійську кофточку, надягла темно-зелену спідницю, взула світлі спортивні туфлі з сириці на білій каучуковій підошві, теж позичені в тітки. Тільки сліпий міг не побачити, як усе це мені личить. До того ж я була зла на Кшиштофа і через те почувала себе вільно й незалежно.

В кав’ярні ми просиділи з годину. Кшиштоф був похмурий і мовчазний. Ми вийшли на вулицю й без мети тинялися по місту. Я почувала себе все вільніше, ясно розуміла, що здобула моральну перевагу над Кшиштофом, і використовувала її. Але я зовсім не збиралася заходити надто далеко й доводити до розриву; як там не було, а цей хлопець мені близький, хтозна, може, я навіть кохаю його? Тому, коли Кшиштоф сказав, що, мабуть, піде вже на автобус, я взяла його під руку і сказала, що в мене є ще трохи часу, то, може, ми кудись пішли б — до музею або на виставку французької графіки і тканин, кажуть, вона дуже цікава. Кшиштоф здвигнув плечима і сказав:

— Якщо хочеш, можемо піти.

Не знаю, що це було — сліпий випадок чи доля. Коли ми ввійшли до головного виставочного залу, я ще здалеку побачила Романа Аксмана. Він стояв з якимось літнім поважним чоловіком, схожим на професора. Роман теж одразу помітив мене і вклонився. Кшиштоф запитав, хто це такий. Я відповіла, що це якраз і е той науковець, про якого я йому розповідала, — і в ту ж мить із жахом побачила, що Роман зробив такий рух, ніби збирався попросити пробачення в свого співрозмовника й підійти до нас. Щоб не осоромитись перед Кшиштофом, треба було негайно попередити Романа, я зробила рукою жест, зрозумілий кожному, хто хоче його зрозуміти, і побачила, що Роман прямує до мене. Я пішла йому назустріч, і таким чином ми зустрілися посеред залу. Коли Роман цілував мені руку, я прошепотіла: