— Я маю до вас велике прохання: чи ви б не згодилися розіграти маленьку комедію перед хлопцем, з яким я прийшла? Для цього, звичайно, ми повинні говорити одне одному «ти» — ну, і взагалі…

— Розумію. Я, кажуть, не зовсім позбавлений почуття гумору, панно… вибачте, забув…

— Кристина.

— …панно Кристино. Гарний хлопець, варто! — шепнув Роман мені на вухо.

Я повела лівою рукою, потім правою, і Кшиштоф з Романом відрекомендувались один одному, після чого почався справжнісінький цирк і найкумедніша розмова, яку я чула в своєму житті.

Роман. Вчора я п’ять чи шість разів дзвонив у деканат, але вони не знали, де ти.

Я. Ті дурні ніколи нічого не знають. Я складала політекономію.

Роман. От бачиш, а я хотів запросити тебе в який-небудь ресторан!

Я. Шкода. Я чекала, що ти подзвониш, і навіть трохи сердилась на тебе.

Роман. Люба, ще не все пропало, підемо ввечері в «Альгамбру»!

Я. Сьогодні я їду додому.

Роман. Але ж ти можеш затриматися ще на день-два.

Я. Можу, якщо ти мене добре попросиш.