Вже давненько в зв’язку з тим, що Анджею загрожував призов до війська, серед наших близьких і далеких родичів ішла мобілізація всіх можливих знайомств і протекцій. У тітки Марисі, де я жила, влаштовано було, як висловився мій батько, центральний вербувальний пункт.

Цілими днями точились наради та переговори з якимись чудними дамами, з котрими тітка Марися завела знайомство завдяки тому, що всі вони мали більш чи менш пишні бюсти. Мені хоч-не-хоч доводилось бути свідком цих зустрічей, бо вони відбувалися в кімнаті, яку я займала, і саме пізно ввечері, коли я здебільшого сиділа вдома.

Якщо тільки вдавалося, я тікала з дому, але іноді тітка Марися й тітка Міля просили мене залишитись і допомогти розважати гостей. Так було, приміром, коли прийшла якась бридка діячка Ліги жінок, одягнена в синій костюм, жакет якого був схожий на панцер. Я мусила дві години дивитись на неї і з огидою слухати її півнячий ламкий голос. У салоні тьоті Марисі побували і ще чудніші люди, але не про них мова. Одного дня тітка сказала, що їй дуже треба, щоб я була вдома, бо має прийти якась пані Аксман із сином, він кандидат наук і старший асистент у політехнічному інституті, незабаром захищатиме докторську, отримав державну премію за якийсь винахід. Я відповіла, що в мене лекції, — і то була правда, — тому я трохи спізнюся. Коли я прийшла, гості вже сиділи. Пані Аксман була худа і плоскогруда, але старанно вичепурена, з прегарно пофарбованим і зачесаним волоссям. Поруч неї досить нечемно розвалився в кріслі її син, інженер Роман Аксман, — і це був саме той чоловік, якого я вигадала. Коли я ввійшла, він, здається, вже мало не засинав. Він мені відрекомендувався, а тітка спитала, чи не вип’ю я чарку коньяку, і тоді Аксман — чоловіки часто це роблять замість господині, — встав і потягся за карафкою. Лівою рукою взяв мою чарку, двома пальцями тієї ж руки притримав скляну затичку від карафки — це виглядало так, ніби він не затичку виймав з карафки, а карафку із затички, — і дуже вправно наповнив чарку.

— Чому ви з мене смієтеся? — запитав він.

— Я не з вас, а з того, як ви наливаєте; такий незвичайний і кумедний спосіб.

— А я, бачте, роблю це професійно.

— Не можу відучити сина від цих аптекарських манер.

Це ж тобі не якісь там кислоти та реактиви, — мовила пані Аксман, похитуючи головою, і при цьому її сережки із чеськими, а може, й справжніми діамантами виводили в повітрі іскристі зигзаги.

При мені про екзамени Анджея взагалі не говорили, мабуть, розмова відбулася раніш або в іншому місці.

Роман мною явно не цікавився, хоч ставився до мене з тією офіційною, трохи перебільшеною гречністю, за якою ховається байдужість; він підносив мені вогонь і доливав коньяк. Коли-не-коли докидав щось до розповіді своєї матері про повстання, про те, як в останній день вони просто чудом знайшли одне одного; виправляв якісь неточності в її спогадах, наприклад, коли вони втекли з поїзда, в якому їх везли до Німеччини, то спочатку їм дали шматок хліба даром, і тільки другого дня довелося віддати одному селянинові, що жив у дерев’яному будинку ю заскленою верандою і флюгером на даху, — лише там довелося віддати за чверть хлібини шість срібних ложечок, мати хотіла віддати обручку, але Роман сказав їй по-французькому, що спершу треба збути важчі речі.